— Але ж побійся Бога, Туло.
— Не повертаймося до цього, Рікардо, справу вирішено.
— Але ж побійся Бога... — і голос йому затремтів.
— Будь чоловіком, Рікардо, будь сильним!
— Але ж вони мають батька...
— Цього не досить. Вони не мають матері... тобто, я хочу сказати, вони її мають.
— Він може одружитися знову.
— Він може одружитися? Тоді я заберу в нього дітей. Я пообіцяла їхній матері, на її смертному ложі, що її діти не матимуть мачухи.
— А якщо це будеш ти, Туло?
— Як я?
— Якщо ти одружишся з Раміро?
— Одружуся з Раміро — ніколи!
— Але я ніяк по-іншому твоїх намірів пояснити не можу.
— А я тобі кажу, що цього ніколи не буде. Я не можу дозволити, щоби мої власні діти, ті, які вийшли б із мого лона, могли зменшити ту любов, яку я відчуваю до цих. І народити ще дітей? Ні, мені вистачить і цих, аби добре їх виховати.
— Але ти нікого не переконаєш, Туло, що оселилася тут лише для цього.
— Я не потребую нікого переконувати ні в чому. А щодо тебе, то я вже тобі все сказала.
І вони розлучилися назавжди.
— Ну то як? — незабаром запитав у неї Раміро.
— Між нами все закінчилося. Інакше бути не може.
— Отже, ти тепер вільна?
— Вільною я була, вільною залишаюся, вільною думаю й померти.
— Хертрудіс... Хертрудіс... — і його голос благально затремтів.
— Я розпрощалася з ним тому, що повинна так зробити, я вже тобі сказала, задля твоїх дітей, задля дітей Роси.
— І твоїх дітей... хіба ти так не сказала?
— І моїх, так!
— Але якби ти захотіла...
— Не наполягай. Я вже тобі сказала, що я не дозволю собі одружитися з тобою, а тим паче з кимось іншим.
— Тим паче?
— Так, тим паче.
— Чому тоді ти не пішла в монастир?
— Я не люблю, коли мені щось наказують.
— Але ж у монастирі тебе могли би зробити абатисою, найвищою над усіма.
— Ще менше я люблю наказувати. Раміріне!
Хлопчик прибіг на оклик. А коли тітка взяла його за руку, то сказав:
— Ходімо гратися у хованки — це так гарно!
— Але ж, Туло...
— Я тобі вже сказала, — і вона наблизилася до нього, тримаючи малого за руку, і прошепотіла йому на вухо, — щоби ти не називав мене Тулою, а надто у присутності дітей. Вони можуть так мене називати, а ти — ні. Май повагу до малих.
— А чому ти вважаєш, що я не маю до них поваги?
— Тому, що виставляєш напоказ перед ними свої інстинкти.
— Але ж вони цього не розуміють...
— Діти все розуміють; розуміють краще, ніж ми. І вони нічого не забувають. А якщо сьогодні вони чогось не зрозуміли, то зрозуміють завтра. Кожна річ, побачена або почута дитиною, — це зерно, зронене в її душу, яке потім проростає і дає плоди. І годі про це!
Розділ дев’ятий
І почалося в цьому домі життя, наповнене сумною тривогою, внутрішньою боротьбою. Вона захищалася дітьми, що їх завжди намагалася мати при собі, а його заохочувала, щоби вийшов прогулятися і розвіятись. Він, зі свого боку, дедалі з більшою ніжністю ставився до дітей і весь час нагадував їм про їхню матір, про їхню нещасну матір. Брав дівчинку на руки й тут-таки, перед тіткою, обсипав її поцілунками.
— Не так палко, чоловіче, не так палко, бо так ти лише набридаєш бідолашній дитині. Й поводишся, дозволь мені це сказати, не зовсім природно. Це добре, що ти їх привчаєш, аби вони називали мене тіткою, а не мамою, але не витрачай стільки емоцій. Стримуйся.
— Хіба мені не дозволено шукати розради у своїх дітей?
— Так, хлопче, дозволено; але головне — добре їх виховати.
— Тобто як?
— Перегодовуючи їх поцілунками та ласощами, ти робиш їх слабкими. І знай, діти багато про що здогадуються...
— Хіба я чимось перед ними завинив?
— Ні, чоловіче, бо хіба можна знайти для кількох дітей кращий дім, аніж цей? Вони мають власну домівку, справжню домівку, з батьком і матір’ю, і це домівка охайна, чиста, і вони можуть блукати по всіх її закутках, коли їм заманеться, домівку в якій жодні двері для них ніколи не зачиняються, домівку без таємниць. Чого ти хочеш більше?
Але він намагався наблизитися до неї, торкнутися її. І кілька разів примушував її сказати за столом:
— Не дивися на мене так, бо діти все бачать.
Вечорами вона мала звичку наказувати їм, аби вони молилися за маму Росу, за мамусю, щоби Бог прийняв її у Своє Царство. А одного вечора після цієї молитви, коли ввійшов батько, вона додала:
— А зараз, діти мої, прочитайте «Отче наш» та «Аве Марію» за свого тата теж.
— Але наш тато не помер, мамо Тула.
— Це не має значення, бо він може померти...
— А ти хіба не можеш?
— Так, можу. Потім ви прочитаєте «Отче наш» та «Аве Марію» й за мене.
А коли діти полягали спати, вона подивилася на свого зятя й сухо сказала йому:
— Так далі не може бути. Якщо ти не стримуватимеш себе, мені доведеться покинути цей дім, хоч Роса мені цього й не простить із неба.
— Але ж...
— Я тобі сказала: я не хочу, щоби ти бруднив, нехай навіть своїми поглядами, цей чистий дім, у чудовому середовищі якого виховуються душі твоїх дітей. Не забувай про Росу.
— Але якими ми є, чоловіки, як ти думаєш?
— Ви з плоті й дуже брутальні.
— А на себе ти ніколи не дивилася?
— Про що ти? — запитала вона зі зміненим виразом обличчя.
— Крім того, що ти їм не мати, якою себе уявляєш, чи маєш ти право, Хертрудіс, переслідувати мене своєю присутністю? Хіба справедливо, що ти мені докоряєш і заповнюєш дім своєю персоною, вогнем своїх очей, магнітом свого тіла, наповненого душею, але душею, яка наповнена тілом?
Хертрудіс, уся розпалена, опустила голову й мовчала, тоді як серце їй тривожно калатало.
— Хто винен у цьому, скажи мені?
— Ти маєш рацію, Раміро, але якщо я піду звідси, діти плакатимуть за мною, бо вони мене люблять...
— Більше, ніж мене, — сумно зізнався батько.
— Хоч я й не обціловую їх, як ти, й не обмацую їх, коли цілую, вони відчувають, що мої поцілунки чистіші, що вони призначені тільки їм.
— А хто в цьому винен? — повторив Раміро.
— У такому разі, гаразд. Зачекай рік, зачекаймо один рік. Дай мені рік часу, щоби ти ясно побачив мої мотиви, щоби ти глибше заглянув у самого себе, щоби ти переконався в тому...
— Один рік, цілий рік...
— Тобі здається багато?
— І що тоді, коли він закінчиться?
— Тоді... побачимо...
— Побачимо... Побачимо...
— Більше я нічого не обіцяю...
— А якщо протягом цього року...
— Що ти хочеш сказати? Якщо протягом цього року ти не утнеш якусь дурницю...
— А що ти називаєш дурницею?
— Закохаєшся в іншу жінку й знову одружишся...
— Цього не буде ніколи!
— Як швидко ти це сказав...
— Ніколи!
— Ет! Клятвені обіцянки чоловіків...
— А якщо так і станеться, то чия буде провина?
— Провина?
— Атож, провина!
— Я саме це й хотіла тобі сказати...
— Що ти хотіла мені сказати?
— Що ти її не кохав, що ти не кохаєш Росу так, як вона кохала б тебе, якби залишилася вдовою...
— Ні, ти хотіла сказати мені щось зовсім інше...
— Гаразд, годі! Раміріне, ходи сюди! Швиденько сюди, Раміріне!
Так і закінчилася та пересварка.
І вона й далі трудилася, виховуючи своїх небожат.
Вона не хотіла, щоби дівчинку навчали шиття та подібних професій. «Жіночі професії? — казала вона. — Ні про які жіночі професії я не хочу чути. Професія жінки — створювати чоловіків і жінок, а не вдягати їх».