Одного дня, коли Рамірін повторив брудну лайку, яку почув на вулиці, й батько хотів насваритися на нього, Хертрудіс зупинила його, тихо йому сказавши: «Ні, облиш його. Краще вдати, ніби ми нічого не чули. Існує світ, про який тут ліпше не згадувати, навіть аби осудити його».
Одного разу, коли вона почула про жінку, яка залишилася незаміжньою, щоб одягати святих, вона зауважила: «Або одягати душі дітей!»
— Росіта — моя наречена, — сказав одного разу Рамірін.
— Не верзи дурниць, Росіта — твоя сестра.
— А вона не може бути і сестрою, і нареченою?
— Ні.
— А що означає бути сестрою?
— Бути сестрою? Бути сестрою — це...
— Жити в одному домі, — сказала дівчинка.
Одного дня дівчинка прибігла плачучи й показуючи пальчик, який укусила бджола. Найперше, що спало на думку тітці, це попробувати висмоктати з пальчика отруту, як, вона прочитала, висмоктують отруту деяких змій. Після цього діти заявили, а до них приєднався й батько, що не залишать живою жодної з бджіл, які прилітають у сад, що вони переслідуватимуть їх до смерті.
— Ні, цього робити не можна! — вигукнула Хертрудіс. — Бджіл чіпати не треба.
— А чому? Тому що вони дають мед? — запитав Раміро.
— Їх не треба чіпати, повторюю.
— Але ж це не матки, Хертрудіс.
— Я знаю це, я це знаю добре. Я прочитала в одній із твоїх книжок усе про бджіл, я про них прочитала. Я знаю, що таке ці бджоли, які кусаються й виробляють мед. Знаю, що таке матка і знаю, що рій не може обійтися без трутнів.
— Трутні — це ми, чоловіки.
— Звичайно, ви!
— А знаєш, я, певно, займуся політикою; мене хочуть обрати провінційним депутатом.
— Справді? — запитала Хертрудіс, не можучи приховати радість.
— Тобі це до вподоби?
— Мені до вподоби все, що може тебе розважити.
— Залишаються ще одинадцять місяців, Хертрудіс...
— До чого? До виборів?
— Так, до виборів!
Розділ десятий
І було очевидно, що в замкненій душі Хертрудіс здіймається потужний і холодний вітер. Її голова сперечалася з серцем, й обоє, серце та голова, сперечалися в ній із чимось наполегливішим, чимось прихованішим, чимось інтимнішим, із чимось таким, що було ніби кістковим мозком у кістках її духу.
Коли вона залишалася сама-одна, коли Раміро не було вдома, вона брала на руки його сина та сина Роси, Раміріна, якого називала своїм сином, і пригортала його до своїх дівочих грудей, що тремтіли від внутрішнього сум’яття й були наповнені тривогою. А іноді вона довго дивилася на портрет тієї, яка досі була її сестрою, дивилася й ніби запитувала її, чи вона справді хоче, щоби вона, Хертрудіс, стала її наступницею у шлюбі з Раміро. «Так, вона мені сказала, що я повинна стати жінкою її чоловіка, його другою жінкою, — думала вона, — але мені це не подобається, я не можу його кохати... я не змогла б його покохати... то нехай візьме іншу? Ні, іншої не треба... Тут має бути лише одна жінка... Ні-ні, я цього не змогла б терпіти... Доки я живу на світі, тут не буде іншої жінки... тут має бути тільки одна. Ні-ні, я цього не терпітиму... я не допущу, щоби між їх чоловіком, між батьком її дітей і мною з’явилася ще якась тінь... ні-ні такого ніколи не буде. Але якби він був під моїм боком, плоть до плоті, чи могла б я бути певна, що він не думає про неї? Я була б для нього лише спогадом... а бути спогадом про неї було б гірше, ніж бути спогадом про якусь іншу! Але ж вона мене попросила, щоб я не допустила, щоб у її дітей з’явилася мачуха. І я цього не допущу. А якби я одружилася з Раміро, віддалася б йому тілом і душею, то не змогла б цьому перешкодити. Бо тоді мачуха в його дітей з’явилася б. А надто, якби він дав мені дітей моєї плоті та моєї крові...» І ця думка про дітей своєї плоті примушувала тремтіти від жаху кістковий мозок у кістках душі Хертрудіс, яка була втіленим материнством, але материнством духу.
І вона зачинялася у своїй кімнаті, у своїй скромній спальні, і плакала перед образом Найсвятішої Діви Марії, шепочучи: «Плід лона твого...»
Одного разу, коли вона пригортала до грудей Раміріна, малий запитав:
— Чого ти плачеш, мамуню? — бо вона привчила його називати її так.
— Я не плачу...
— Ні, ти плачеш...
— Але хіба ти бачиш, що я плачу?
— Ні, але я відчуваю, що ти плачеш... Ти плачеш...
— Я згадала про твою матір...
— А хіба не ти моя мати?
— Так, але ти мав також іншу матір, маму Росу.
— А так, ту, що померла... татову...
— Так, татову!
— А чому тато каже, щоби ми не називали тебе мамою, а тіткою, тіткою Тулою, а ти нам кажеш, аби ми називали тебе мамою, а не тіткою, не тіткою Тулою?..
— А хіба тато вам таке каже?
— Так, він каже, ти ще не наша мама, ти ще тільки наша тітка...
— Ще?
— Атож, він нам каже, що ти ще не наша мама, але ти нею будеш... Атож, ти станеш нашою мамою через кілька місяців...
«Тоді я стану вашою мачухою», — подумала Хертрудіс, але не наважилася висловити цю гріховну думку перед дитиною.
— Ти ліпше не зважай на такі балачки, сину мій...
І коли потім повернувся додому Раміро, батько, вона відкликала його вбік і суворо йому сказала:
— Не говори дитині таких речей. Не кажи, що я ще йому не більш, як тітка, тітка Тула, і що я стану його мамою. Так казати — це зіпсувати його, відкрити йому очі на ті речі, які він не повинен бачити. А якщо ти заводиш ці розмови з малим, щоби так вплинути на мене, щоби примусити мене...
— Але ж ти мені сказала, що призначила термін...
— Якщо йдеться про це, то повинен подумати, яку роль ти готуєш своєму синові, роль...
— Гаразд, замовкни!
— Ти мене не залякаєш своїми словами, але я мовчатиму. А ти подумай про Росу, згадай про Росу... своє перше кохання!
— Туло!
— Годі. І не шукай мачухи для своїх дітей, які мають матір.
Розділ одинадцятий
«Треба нам вибратися на природу», — сказала собі Хертрудіс і нагадала Раміро, що вони домовилися виїздити на літо до невеличкого прибережного села, де були гори, що нависали над морем, і море, яке підступало до самих гір. Вона обрала курорт, який не був надто модним, але де Раміро міг знайти собі партнерів для гри в ломбер, бо їй не дуже хотілося, щоби він постійно перебував у їхній компанії. Це було б тим усамітненням, якого Хертрудіс боялася.
Там вони щодня виходили на прогулянку в гори, звідки можна було милуватися морем, усі разом, Хертрудіс, Раміро й троє дітей: Рамірін, Росіта й Ельвіра. Ніколи, навіть там, де їх ніхто не знав — тобто тим більше там, де їх ніхто не знав, — не ризикувала Хертрудіс виходити на прогулянку лише вдвох зі своїм зятем. Дійшовши до одного з повалених дерев, неподалік од стежки, на якому можна було посидіти, вони сідали там удвох обличчям до моря, тоді як діти гралися неподалік, так близько від них, наскільки було можливо. Коли одного разу Раміро запропонував посидіти на землі, на гірській травичці, Хертрудіс заперечила: «Ні, на землі я сидіти не хочу, а тим більше біля тебе й поруч із дітьми». — «Але якщо земля чиста... якщо вона поросла травою...» — «Я тобі сказала, що на землі я не сидітиму!» — «Тобі здається, що на землі сидіти незручно?..» — «Гірше, ніж незручно!»
Сидячи на тому стовбурі дерева й дивлячись на море, вони розмовляли на тисячу тем, але як тільки чоловік намагався звернути розмову на стежку, що вела до тієї мовчазної домовленості, про яку Хертрудіс не хотіла говорити, вона гукала: «Раміріне!» або: «Росіто!», або: «Ельвіро!» — і розмовляла з дітьми про море, і її слова, що долітали до нього, загорнуті в недалекий шум морських хвиль, були наче туманний лист, наче колискова для душі. Хертрудіс намагалася заколисати пристрасть Раміро, щоби приспати її. У таких випадках вона майже не дивилася на нього — дивилася на море. Але в ньому, в морі, бачила віддзеркалений у якийсь таємничий спосіб погляд чоловіка. Чисте море поєднувало їхні погляди та їхні душі.