Іншого разу вони йшли на прогулянку до лісу, до каштанового гаю, і там вона також мусила пильно стежити за його поведінкою і за поведінкою дітей. І там теж завжди знаходилося повалене дерево, яке правило їм за лаву.
Вона хотіла пом’якшити його, привчивши до чистого селянського життя, зробити так, аби він лягав спати, стомлений від світла та свіжого повітря, щоби спав, слухаючи, як надворі сюрчать коники, і спав без сновидінь, аби його будило кукурікання півня, розмови й біганина селян та моряків.
Щоранку вони спускалися на невеличкий пляж, де збиралася маленька колонія відпочивальників. Діти після купання розважалися, бігаючи босяка й намагаючись ногами змінити русло невеличкого, нерішучого й заблукалого струмочка, який пробивався крізь пісок до моря. Іноді Раміро приєднувався до цієї гри дітей.
Але Хертрудіс почала боятися. Вона помилилася у своїх передбаченнях. Раміро уникав товариства своїх колег по літньому відпочинку й, здавалося, більше, ніж будь-коли, шукав нагоди залишитися на самоті із зовицею. Хатина, в якій вони оселилися, була більше подібна до будару кочових циган, аніж до чогось іншого. Сільська місцевість замість приспати хіть Раміро — про пристрасть тут не йшлося, — здавалося, ще більше розбуджувала цю хіть, і сама Хертрудіс почала відчувати себе занадто збудженою. Життя поставало перед ними у своєму найбільш відвертому вигляді в цій сільській місцевості, у лісі, в долинах гір. І були тут домашні тварини, ті, яких тримають у себе люди і з якими їм тепер доводилося жити зовсім поряд. Хертрудіс страждала, дивлячись, як уважно діти, її небожата, спостерігають за іграми домашньої птиці. Ні, сільська місцевість не могла прочитати їм лекцію чистоти. Чистоту тут можна було побачити, зануривши погляд у глибини моря. Але навіть море... Морський бриз іноді підколював їх, наче голками.
— Погляньте, яка краса! — вигукнула одного вечора Хертрудіс, дивлячись на призахідне сонце, коли вони сиділи й дивилися на море.
Повний місяць, напівчервоний, напівблідий, підіймався з хвиль, наче величезна самотня квітка над розхвильованою поверхнею пустельного краєвиду.
— Чому так часто оспівували місяць поети? — запитав Раміро. — Чому його світло вважають таким романтичним і воно так подобається закоханим?
— Я не знаю, але мені здається тому, що це унікальна земля, земля, на яку, як нам відомо, ми ніколи не зможемо прибути... земля недосяжна... Сонце, то щось зовсім інше, сонце нас відштовхує; ми любимо грітися в його світлі, але знаємо, що жити на ньому не можна, що на ньому ми згоріли б; тоді як нам здається, що на місяці можна було б жити, жити в мирі та вічній темряві, не терплячи болю, бо ми не бачимо, щоби він змінювався, але розуміємо, що прибути на нього ми не зможемо... Він недосяжний...
— І він завжди показує нам одне обличчя... обличчя таке сумне й таке серйозне... іноді він тьмяніє, і тоді все навколо поринає в ніч, а іноді перетворюється на серп...
— Так, — промовила Хертрудіс, і здавалося, вона йде за власними думками, не дослухаючись до думок співрозмовника, хоч насправді було не так. — Він завжди показує нам одне й те саме обличчя, тому що зберігає постійність і вірність. Ми не знаємо, який він із протилежного боку... яким є його друге обличчя.
— І це додає йому таємничості...
— Може бути... може бути... Я думаю, є люди, що прагнуть прилетіти на місяць... неможливо!., щоби подивитися, який він із протилежного боку... щоби розгледіти й дослідити його інше обличчя...
— Темне обличчя...
— Темне? А мені здається, що ні! Тоді як сторона, яку ми бачимо, освітлена, друга сторона перебуває в темряві, але якщо я бодай трохи розуміюся на цих речах, то коли ця сторона стає зовсім темною, під час нового місяця, то друга вся освітлюється, стає повним місяцем із протилежного боку...
— Для кого?
— Як це, для кого?
— Якщо друга сторона освітлюється, то для кого вона освітлюється?
— Для неба, і цього досить. Бо хіба Бог створив місяць не для того, щоби світити нам уночі, людям, які населяють землю? Бо інакше, хіба ми обговорювали б усі ці дурниці?
— Але ти зрозумій, Туло...
— Росіто!
І вона не дала йому далі обговорювати недосяжність та повноту місяця.
Коли вона запропонувала повернутися до міста, він відразу погодився. Це літо, прожите в сільській місцевості, між горами та морем, виявилося несприятливим для його намірів. «Я помилився, — сказав собі він. — Тут вона перебувала в більшій безпеці, ніж удома. Тут вона ніби ховається від мене в горах, у лісі, й навіть море ніби править їй за щит. Тут вона недоторканна, як місяць, а тим часом це солоне повітря, пронизане променями сонця, розпалює кров... і мені здається, вона тут відірвана від свого середовища й ніби боїться чогось. Весь час пильнує і, напевно, навіть не спить...» А вона ж казала собі: «Ні, чистота живе не на лоні природи, чистота живе в келії, в монастирі та в місті; чистоту треба шукати там, де люди оселяються в окремих комірчинах, аби надійніше усамітнитися одне від одного; місто — це монастир, це оселя самітників; тут земля, на якій вони майже лягають спати, поєднує їх не тільки одне з одним, а й з тваринами, що спокушають їх, як змії в раю... до міста, до міста!»
У місті був її монастир, її домашнє вогнище, а в ньому — її келія. І там вона присиплятиме свого зятя з більшим успіхом. «О, якби я могла сказати про нього, — думала Хертрудіс, — те, що свята Тереса в одному зі своїх листів, — а Хертрудіс прочитала багато з творів святої Тереси, — говорила про свого зятя дона Хуана де Овальє, чоловіка доньї Хуани де Аумада: „Він багато в чому поводиться, як дитина...“ Як мені його здитинити?»
Розділ дванадцятий
Зрештою, Хертрудіс не змогла далі витримувати самотність і вирішила поділитися своєю тривогою з падре Альваресом, своїм сповідником, хоч він і не був її духовним наставником. Бо ця жінка завжди намагалася не допустити, щоби нею хтось керував, а тим паче — чоловік. Норми своєї моральної поведінки, свої релігійні переконання та вірування вона формувала на основі того, що чула довкола себе й що вичитувала з книг, проте тлумачила все по-своєму. Її покійний дядько дон Прімітіво, простакуватий священнослужитель, який виховав двох сестер і навчив їх катехізису християнської доктрини, завжди відчував глибоку повагу до розуму своєї небоги Тули, яким він щиро захоплювався. «Якби ти пішла в монастир, — мав звичку казати він, — ти стала б ще однією святою Тересою... Які думки приходять тобі в голову, дочко...» А проте, іншого разу він казав: «Мені здається, те, що ти кажеш, Туліло, трохи пахне єрессю. Не знаю... не знаю... Видається малоймовірним, аби тебе надихав єрессю твій янгол-охоронець, але це для мене звучить... Та хіба я знаю». А вона відповідала йому, сміючись. «Атож, дядьку, мені часто спадають на думку всілякі дурниці, а що вони пахнуть єрессю, як ви кажете, то я більше не буду так думати». Але хто може перешкодити думці?
Хертрудіс завжди почувала себе самотньою. Власне, вона й була самотньою, коли йшлося про допомогу для неї, бо коли йшлося про допомогу іншим, вона себе самотньою не почувала. Вона була як сирота, що має купу дітей. Була опорою для всіх, хто її оточував; та коли ноги їй підгиналися, коли голова відмовлялася вказати правильну стежку, коли її серце починало слабнути й тремтіти, хто міг би стати опорою для неї? Бо вона, така сповнена почуттів, високих пристрастей, інстинктів материнства, не бачила нікого, хто міг би опікуватися нею. «Хіба це не гординя?» — запитувала себе вона.
Зрештою, вона не змогла далі витримувати цю самотність і вирішила поділитися своїми сумнівами та тривогою з падре Альваресом. І розповіла йому про освідчення та пропозицію Раміро й навіть про те, що він наказав своїм дітям, аби вони поки не називали її матір’ю, розповіла йому й про ті причини, які змушували її утримувати чистоту стосунків у тому домі, та про те, що вона не хоче віддаватися жодному чоловікові, щоби мати змогу присвятити себе вихованню дітей Роси.