— Але наміри вашого зятя мені здаються дуже природними, — сказав їй добрий наставник душ.
— Зараз ідеться не про мого зятя, падре, а про мене. І я не сподіваюся знайти у вас союзника.
— Ні-ні, моя дочко, ні!
— Адже кажуть, що у сповідальнях обговорюють шлюби, а ви, священики, виступаєте в ролі сватів...
— Я тільки хотів би вам сказати, дочко моя, що з боку вашого зятя, вдівця молодого й повного сил, дуже природно бажати знову одружитися, а ще природнішим і навіть святим уявляється його намір знайти іншу матір для своїх дітей...
— Іншу? Але ж вони її мають!
— Воно то так... Але якщо ця піде від них...
— Я піду від них? Та я прив’язана до тих дітей, наче я їм мати у плоті й крові, якби вона досі була жива...
— Але тут є про що говорити...
— Про це ми й говоримо, падре, і я вам сказала...
— Ну, в такому разі нема про що й говорити. Але ви загляньте собі в душу й подумайте, чи не йдеться тут про бажання робити не свою роботу, кинути виклик суспільній думці...
— Ну то й що, як я кидаю виклик суспільній думці?
— Бо це гріх. І, зрештою, питання в іншому...
— У чому ж воно?
— Питання в тому, чи ви кохаєте його, чи ні. Ось у чому питання. Ви любите його чи ні?
— Як можливого чоловіка... ні!
— То ви терпіти його не можете?
— Не можу його терпіти?.. Ні, справа не в цьому!
— А якби тоді, коли ваша сестра була ще жива, він запропонував одружитися з ним вам, а не їй?
— Падре! Падре! — простогнала Хертрудіс.
— Нам тепер треба це з’ясувати...
— Але це ж не гріх, падре...
— Проте йдеться про ваш духовний стан, і ви прийшли порадитися зі мною... А гріх тут є, мабуть-таки є... Можливо, давні ревнощі...
— Падре!
— Треба замислитися над цим. Можливо, ви не пробачили йому досі...
— Я сказала йому, падре, що я люблю його. Але люблю не так, щоб узяти його за чоловіка. Я люблю його як брата, навіть більше, ніж брата, як батька його дітей, бо його діти також є моїми, і я вважаю їх своїми всіма своїми почуттями, усім своїм серцем; але я не хочу, щоби він став моїм чоловіком. Я не хочу лежати в його ліжку на тому місці, на якому лежала моя сестра... А головне, я не хочу, я не повинна стати мачухою для своїх дітей...
— Мачухою?
— Атож, мачухою. Якби я одружилася з ним, із батьком дітей мого серця, я би стала їм мачухою, а тим більше, якби народила з ним дітей власної плоті та крові. На це я... ніколи не погоджуся!
— Тепер ви...
— Атож, тепер я маю дітей, що належать моєму серцю... своїх дітей...
— Але ви подумайте про нього, про свого зятя, про його ситуацію...
— Про його ситуацію?
— Так! І ви не співчуваєте йому?
— Співчуваю. І тому допомагаю йому й підтримую його. Він мені як ще одна дитина.
— Допомагаєте йому... Підтримуєте його...
— Так, підтримую його й допомагаю йому бути батьком.
— Бути батьком... Бути батьком... Але ж він чоловік.
А я — жінка!
— Він слабкий...
— А я сильна?
— Більше, ніж треба.
— Більше, ніж треба? А хіба жінка не повинна бути сильною?
— Річ у тому, що ця сила, дочко моя, іноді перетворюється на суворість, на жорстокість. Ви з ним сувора, занадто сувора. Ви його не любите, як люблять чоловіка? Ну то й що? Цього й не треба, щоб одружитися з чоловіком. Скільки разів буває, що жінка одружується з чоловіком зі співчуття, щоби він не залишався сам-один, аби врятувати його, щоби спасти його душу...
— Але ж я не залишаю його самого-одного...
— Ні, ви залишаєте його самого-одного. І сподіваюся, ви розумієте мене й без того, щоб я пояснював вам це детальніше...
— Так, я спроможна його зрозуміти, але розуміти не хочу. Він не сам-один. Це я сама-одна. Сама-одна... сама-одна... завжди сама-одна...
— Але ж ви знаєте прислів’я: «Ліпше одружитися, ніж обпалитися».
— Але я не обпалилася...
— Хіба ви не нарікаєте на свою самотність?
— Це не та самотність, через яку обпікаються; це не та самотність, на яку ви натякаєте, падре. Ні-ні, не та... Я не обпікаюся...
— А якщо обпікається він?
— Нехай освіжає себе в любові до своїх дітей та в піклуванні про них...
— Ви ж сказали, що розумієте мене...
— Аж занадто.
— Ну, а якщо не розумієте, то скажу вам прямо: ваш зять наражається на велику небезпеку і якщо він не зможе її обминути, то винною будете ви...
— Я буду винною?
— Звісно, ви!
— Я не бачу тієї небезпеки так ясно. Мабуть тому, що я не чоловік.
— Ви мені сказали, що одруження з вашим зятем чи не найбільше лякає вас тому, що у вас можуть народитися власні діти, ви так сказали?
— Справді, я так сказала. Якби в нас із ним народилися діти, то я стала б, хочу я цього чи не хочу, мачухою для тих дітей, яких залишила мені моя сестра...
— Але інститут шлюбу встановлений не тільки для народження дітей.
— Він установлений, щоби люди одружувалися й одержували благодать, і народжували дітей для неба.
— Одержували благодать... Ви це розумієте?
— Не дуже ясно...
— Щоби вони жили у благодаті, вільні від гріха...
— Тепер я це розумію ще менше...
— Тоді я скажу вам, що шлюб — це ліки від хтивості.
— Як? Чому і як?
— Шлюб допомагає протистояти гріху... Він змінює людей...
— А що є ліками проти хтивості? Шлюб чи жінка?
— Обоє... Жінка... і... чоловік.
— Але ж ні, падре, ні, ні і ні! Я не можу бути ліками ні проти чого. Як я можу вважати себе ліками? І ліками... проти цього. Ні, я себе ціную...
— Але якщо...
— Ні, я на це не годжуся. Якби він не мав уже дітей від моєї сестри, можливо, я й одружилася б із ним, аби їх народити... аби народити їх від нього... але, щоб я була ліками... ліками від цього? Ні!
— А якби перед тим, як посвататись до вашої сестри, він би посватався до вас?
— До мене? Раніше, ніж до моєї сестри? Коли тільки познайомився з нами? Закінчуймо нашу розмову, падре, бо ми не можемо зрозуміти одне одного, бо я бачу, що ми розмовляємо різними мовами. Ані я не розумію вашої, ані ви не розумієте моєї.
І сказавши це, вона підвелася й вийшла зі сповідальні. Їй було важко йти — так боліли в неї ноги після тривалого стояння навколішках. Водночас їй боліли також суглоби душі, й вона почувала себе самотньою сильніше, ніж будь-коли. «Ні-ні, він мене не зрозумів, — казала вона собі. Він, зрештою, чоловік! Але чи розумію я сама себе? Розумію чи не розумію? Я кохаю його чи не кохаю? Чи не гординя це? Чи не сумна й болісна стриманість горностая, який, щоби не вимастити своє сніжно-біле хутро, не хоче стрибнути в болото і врятувати товариша?.. Не знаю... Не знаю...»
Розділ тринадцятий
А незабаром Хертрудіс зауважила, що її зять став іншою людиною — він зберігав якусь таємницю, здавався стривоженим і недовірливим, часто виходив із дому. Але його тривала відсутність її не обманювала. Таємниця була тут, у домі. Й завдяки терплячому та тривалому спостереженню вона змогла перехопити погляди інтимного взаєморозуміння, якими обмінювалися Раміро та їхня служниця.
Це була Мануела, дев’ятнадцятирічна вихованка сиротинця, хвороблива й бліда, з гарячковим блиском в очах, зі скромними й лагідними манерами, небагатослівна, майже завжди сумна. До Хертрудіс, якої вона боялася, сама не розуміючи чому, вона зверталася «сеньйора». Раміро хотів, аби вона називала її «сеньйоритою».