— Ні, називай мене сеньйорою; ніяких сеньйорит...
Загалом складалося враження, що служниця її боїться, ніби чогось соромлячись або жахаючись у її присутності. А щодо дітей, то вона взагалі уникала їх і майже до них не озивалася. Вони, зі свого боку, теж відчували до неї цілковиту байдужість, близьку до неприязні. Й навіть іноді кепкували з неї, з її манери говорити, від чого вона густо червоніла. «Мене дивує, — думала Хертрудіс, — що попри все це, вона не збирається йти... У цієї дівчини є щось від кицьки». Аж поки не здогадалася, що могла приховувати їхня служниця.
Одного дня вона перестріла бідолашну дівчину, коли та виходила з кімнати Раміро, червона й засапана. Їхні погляди зустрілися, й служниця відвела очі. А незабаром хлопчисько, Рамірін, підійшов до тітки й запитав:
— Скажи мені, мамо Тула, Мануела також наша сестра?
— Я тобі казала, що всі чоловіки й жінки є братами та сестрами.
— Але чи така вона сестра, яка має жити з нами разом?
— Ні, бо хоч вона й живе тут, але це не її дім...
— А де її дім?
— Її дім? Хіба тобі не все одно, де її дім? І чому ти запитуєш?
— Бо я бачив, як тато її цілує...
Того вечора, коли вони повкладали дітей спати, Хертрудіс сказала Раміро:
— Нам треба поговорити.
— Але ж іще маємо вісім місяців...
— Вісім місяців?
— Хіба не минуло тільки чотири відтоді, як ти дала мені один рік терміну?
— Ідеться не про це, чоловіче, а про щось набагато серйозніше.
У Раміро зупинилося серце, й він став білим, як крейда.
— Про щось серйозніше?
— Авжеж, серйозніше. Ідеться про дітей, про їхнє добре виховання, і йдеться також про цю бідолашну дівчину із сиротинця, яку я впевнена, ти безчестиш.
— А якщо й так, то хто винен у цьому?
— Іти ще запитуєш? Може, хочеш звинуватити мене й у цьому?
— Звичайно, ти винна, а хто ж іще?
— Так-от, послухай мене, Раміро. Тут уже не йдеться про річний термін, але так поводитися ти не повинен. І май на увазі, якщо я звідси піду, то нехай там що каже закон, я заберу дітей із собою, тобто вони підуть зі мною.
— Ти збожеволіла, Хертрудіс?
— Це ти збожеволів.
— Але що ти хочеш...
— Нічого я не хочу, або я, або вона. Або я піду, або ти виставиш це дівчисько за двері.
Запала мовчанка.
— Я не можу виставити її за двері, Хертрудіс, я не можу. Куди вона піде? Повернеться в сиротинець?
— Вона піде служити в інший дім.
— Я не можу виставити її за двері, Хертрудіс, я не можу, — і Раміро заплакав.
— Бідолашний чоловіче! — промурмотіла вона, поклавши свою руку на його руку. — Мені тебе шкода.
— І що з того, що тобі мене шкода, що з того?
— Так, мені тебе жаль... І я вже була готова на все...
— Хертрудіс! Туло!
— Але ж ти сказав, що не можеш виставити її за двері...
— Це правда; я не можу виставити її за двері, — і він знову глибоко засмутився.
— У чому ж річ? Вона піде не сама?
— Так, вона піде не сама.
— Вона буде не сама десь через вісім місяців, так?
— Я пропав, Туло, я пропав.
— Ні, це вона пропала, сирота, дівчина із сиротинця, що не має ніякої підтримки.
— Це правда, це правда...
— Але не журися так, Раміро, бо твою проблему можна легко вирішити.
— Вирішити? Легко? — і він наважився подивитися їй в обличчя.
— Атож. Одружися з нею.
Якби в нього вдарила блискавка, вона не вразила б його так сильно, як ці прості слова.
— Щоб я одружився! Одружився зі служницею! Одружився з вихованкою сиротинця? І мені це кажеш ти!..
— І хто б мав більше право тобі це сказати, як не я — справжня мати твоїх дітей.
— Ти хочеш, аби я привів їм мачуху?
— Ні, в жодному разі ні! Бо тут є я, і я залишуся їм матір’ю. Але ти даси батька своїй новій дитині, й ти також даси їй матір. Ця дівчина зі сиротинця має право стати матір’ю, вона вже здобула таке право, вона має право народити свою дитину й дати батька цій дитині.
— Але ж, Хертрудіс...
— Одружися з нею, кажу тобі я... І те саме каже тобі Роса. Так, — і її голос, спокійний і лагідний, тепер задзвенів наче дзвін, — Роса, твоя дружина, тепер каже тобі моїми устами, щоби ти одружився з вихованкою сиротинця — Мануелою!
— Сеньйоро! — почулося наче стогін — то озвалася бідолашна дівчина, скулена перед грубкою на кухні, що все чула, проте не зрушила з місця.
Хертрудіс знову її покликала, і та вдруге простогнала: «Сеньйоро!» — але навіть не ворухнулася.
— Ходи сюди, а то я піду і приведу тебе.
— Ради Бога! — благальним голосом промовив Раміро.
Дівчина з’явилася, затуляючи заплакане обличчя долонями.
— Відкрий обличчя й подивися на нас.
— Ні, сеньйоро, ні!
— Так, подивися на нас. Ось перед тобою твій хазяїн Раміро, який просить у тебе пробачення за те, що він тобі зробив.
— Це я, сеньйоро, прошу пробачення у вас...
— Ні, він просить у тебе пробачення, й він одружиться з тобою.
— Але ж, сеньйоро! — вигукнула Мануела разом із Раміро, який вигукнув: «Але ж, Хертрудіс!»
— Я сказала, він одружиться з тобою — так хоче Роса. Тебе не можна покинути в такому стані. Адже, ти вже... чи не так?
— Думаю, що так, сеньйоро, але я...
— Не плач і не проси пробачення; ти знаєш, це не твоя провина...
— Але можна було б домовитися...
— Мануела добре знає, — сказав Раміро, — що я її не покинув би. Я її влаштував би...
— Так, сеньйоро, так; і я цим би задовольнилася...
— Ні, ти не повинна задовольнятися тим, що кажеш. Або, точніше, Раміро не повинен задовольнятися цим. Ти виросла в сиротинці, чи не так?
— Так, сеньйоро.
— Але твоя дитина не буде приречена рости в ньому. Вона має право мати батька, свого батька, і вона його матиме. А тепер іди... іди до своєї кімнати й залиш нас.
І коли вони залишилися вдвох, вона сказала:
— Я певна, ти не завагаєшся ні на мить...
— Але те, що ти пропонуєш, — це божевілля, Хертрудіс!
— Ні, не божевіллям, але гіршим від божевілля було б те, що мав намір зробити ти.
— Ти, принаймні, порадилася б із падре Альваресом.
— Не маю потреби. Я порадилася про це з Росою.
— Але хіба вона не просила тебе, щоби ти вберегла її дітей від мачухи?
— Її дітей? І твоїх теж!
— Ну, гаразд, наших дітей...
— І я вбережу їх від мачухи. Для наших дітей я залишуся єдиною матір’ю, але для дітей, що їх ця народить...
— Ніхто не перешкодить їй бути матір’ю...
— Перешкодить, якщо ти з нею не одружишся. Так матір’ю не стають...
— Бо вона...
— Ти думаєш, що якщо вона не знала своєї матері, то і своїх дітей не може народити як годиться?
— Але ж візьми до уваги, що ця дівчина...
— Ти це мусив узяти до уваги...
— Це божевілля... божевілля...
— Божевілля було раніше. І подумай про те, що якщо ти не зробиш того, що повинен зробити, то я вчиню справжній скандал. Про це стане відомо всім.
— Хертрудіс!
— Одружуйся з нею! Й на цьому закінчимо.
Розділ чотирнадцятий
Глибокий смуток запанував у домі, після того, як Раміро одружився з вихованкою сиротинця. І вона здавалася служницею ще більше, ніж була раніше, і ще більше, ніж раніше, Хертрудіс здавалася господинею дому. Вона докладала тепер усе більших і більших зусиль, аби утримувати дітей якнайдалі від молодого подружжя. А діти майже не помічали, що в домі відбулися якісь зміни. Але треба було взяти іншу служницю й пояснити малюкам, що ж відбулося.