Але як їм пояснити, чому колишня служниця тепер сідала обідати разом із господарями? Бо на цьому наполягла Хертрудіс.
— Ради Бога, сеньйоро, — благала її Мануела, — не примушуйте мене так соромитися... ви бачите, як я соромлюся. Я не хочу сідати за стіл разом із сеньйорами, а надто з дітьми... і я не можу звертатися до сеньйора на «ти»... Не примушуйте мене, благаю вас!
— Звертайся до нього, як хочеш, але треба, щоби діти, яких ти так боїшся, знали, що ти належиш до родини. І тепер, після того, як усе владнається, вони вже не зможуть підглядати за вашими любощами. Тепер ви зможете кохатися цілком законно. Бо раніше саме прагнення ховатися з цим вас викривало.
Тим часом Мануела переносила вагітність дуже тяжко. Її тендітне тіло витримувало її погано. А Хертрудіс, зі свого боку, радила їй приховувати від дітей ненормальність свого стану.
Раміро жив, поринувши у смиренний розпач, і мусив більше, ніж будь-коли, підкорятися забаганкам Хертрудіс.
— Так, я тепер розумію, — казав він, — у мене не було іншого виходу, а проте...
— Тебе це пригнічує? — запитувала Хертрудіс.
— Те, що я одружився, ні! Але те, що я мусив удруге одружитися з примусу, так!
— Тепер уже пізно про це думати. Будь мужнім!
— О, якби ти лише захотіла, Туло!
— Я дала тобі рік терміну. Ти його витримав?
— А якби я витримав його, як тобі хотілося, то, що ти мені сказала б? Бо ти мені нічого не пообіцяла.
— Навіть якби я тобі щось пообіцяла, було б однаково. Ні, було б навіть гірше. За наших обставин дати тобі обіцянку, попросити тебе лише відтермінувати наше одруження, було б гірше.
— Але якби я дотримав умов нашого замирення так, як ти від мене хотіла, що ти вчинила б?
— Я не знаю.
— Ти не знаєш, Туло... ти не знаєш...
— Так, я й справді не знаю...
— Але твої почуття...
— Ти тепер думай про свою дружину, яка невідомо, чи зможе витримати той стан, у який ти її поставив. Вона така квола, бідолашна! І так усього боїться! Їй страшно бути твоєю дружиною й господинею у твоєму домі.
І коли настав час важких пологів, Хертрудіс виявила ту ж самовідданість, яку виявляла під час пологів своєї сестри, і прийняла дитину, створіння жалюгідне й кволе, сповила його й показала батькові.
— Ось маєш його, чоловіче, ось ти його й маєш.
— Бідолашне створіння! — вигукнув Раміро, відчуваючи, як у нього перевертаються нутрощі від жалю, коли він побачив цей крихітний згорток живого й стражденного тіла.
— Але це твоя дитина, ще одна дитина... Ще одна дитина, яка до нас прийшла.
— Прийшла до нас? До тебе також?
— Також і до мене. Я не стану мачухою для нього, я, що робить усе можливе, аби її не мали інші.
І вона справді не робила різниці між цією дитиною й іншими.
— Ти свята, Хертрудіс, — сказав їй Раміро, — але свята, яка створює грішників.
— Не кажи цього; я грішниця, яка намагається створювати святих — із твоїх дітей, з тебе та твоєї дружини.
— З моєї дружини!
— Так, із твоєї дружини. З матері твоєї дитини. Чому ти ставишся до неї з цією лагідною неприязню й так, ніби вона для тебе тягар?
— А чого ти від мене хочеш — аби я закохався в неї?
— А ти хіба не був у неї закоханий, коли її звабив?
— У кого? У неї?
— Я бачу, я вже знаю, що закоханий у неї ти не був. Але вона заслуговує на це, бідолашна...
— Але якщо в ній майже нема нічого жіночого, анічогісінько!
— Ні, чоловіче, ні. У ній набагато більше жіночого, ніж тобі здається. Ти ще її не знаєш.
— Але вона поводиться, як рабиня...
— Може бути, але ти повинен дати їй волю... Бідолашна дуже налякана... Вона народилася наляканою... Ти скористався її страхом...
— Не знаю, не знаю, як це сталося...
— Такими ви і є, чоловіки. Ви не знаєте, що робите й не думаєте про це. Ви живете бездумно.
— Ми навіть часто про щось думаємо, але робимо навпаки...
— До чого ти це сказав?
— Ні до чого, власне...
— Ти, либонь, вважаєш, що я забагато думаю?
— Ні-ні, я тобі так не казав...
— Ні, ти вважаєш, що я складаюся з одних думок.
Розділ п’ятнадцятий
Бідолашна Мануела, дівчина із сиротинця, рабиня, завагітніла знову. У Раміро через це зіпсувався настрій.
— Так, наче мені не досить тих, яких я маю... — сказав він.
— А що мені робити? — вигукнула жертва.
— Зрештою, ти сам захотів, аби так було, — зробила висновок Хертрудіс.
І Раміро знову почав ставитися до дружини з тією співчутливою неприязню, яку виявляв до неї раніше. А вона переносила цю вагітність ще гірше, ніж попередню.
— Я боюся за бідолашну дівчину, — сказав дон Хуан, лікар, удівець, який збільшив кількість своїх візитів.
— Ви вважаєте, вона в небезпеці? — запитала його Хертрудіс.
— Ця бідолашна дівчина має хворі нутрощі; її спалюють сухоти в тяжкій формі. Та, можливо, вона витримає до пологів, бо природа мудра...
— Ні, не природа! Найсвятіша Діва Марія, доне Хуане! — урвала його Хертрудіс.
— Це вже як ви хочете. Як завжди, я покладаюся на вашу авторитетну думку. Отже, як я сказав, природа або Пресвята Діва, що для мене одне й те саме...
— Ні, Пресвята Діва — це благодать...
— Гаразд, отже, природа, Пресвята Діва чи благодать, чи як ви її назвете, в таких випадках захищає хвору й допомагає їй чинити опір доти, доки вона не приведе в життя нове створіння. Це невинне малятко слугує для майбутньої матері щитом проти смерті.
— А потім?
— А потім? Вам, либонь, доведеться піклуватися ще про одне дитя, взявши для нього годувальницю. Ви вже маєте чотирьох, матимете й п’яте.
— Я опікуватимуся всіма тими, яких пошле мені Бог.
— І мабуть, я не кажу, що напевне, але дуже ймовірно, Раміро знову здобуде волю, — і він подивився пильним поглядом у сірі очі Хертрудіс.
— І захоче одружитися втретє, — докинула вона, вдавши нерозуміння.
— Це вже був би справді героїчний учинок!
— А вам, бачу, далеко до такого геройства, бо ви волієте жити бездітним удівцем.
— Ох, доньє Хертрудіс, якби я міг говорити!
— Тоді краще мовчіть.
— Я мовчу.
Він узяв її за руку, трохи потримав її, і, поплескавши по ній своєю другою рукою, додав, зітхнувши:
— Кожен чоловік — це окремий світ, Хертрудіс.
— А кожна жінка — як місяць, чи не так, доне Хуане?
— Кожна жінка може бути неозорою, як небо.
«Цей чоловік платонічно залицяється до мене», — сказала собі Хертрудіс.
Тоді, як у домі всі боялися за здоров’я бідолашної Мануели, й весь догляд та лікування призначалися їй, зненацька захворів Раміро, й відразу з’ясувалося, що в нього запалення легенів. Бідолашна вихованка сиротинцю була геть приголомшеною.
— Я сама подбаю про нього, Мануело, — сказала їй Хертрудіс. — Ти опікуйся сама собою й тим, кого ти носиш у своєму лоні. Не намагайся доглядати свого чоловіка, бо це може погіршити твій стан.
— Але я повинна...
— Ти повинна дбати про своє.
— А мій чоловік, хіба він не мій?
— Ні, тепер він не твій; твій тепер малюк, який скоро народиться.
Стан Раміро ставав дедалі тяжчим.
— Боюся ускладнень на серце, — проголосив дон Хуан. — Воно в нього слабке. Нічого дивного — стільки прикростей і тривог!
— Він може померти, доне Хуане? — запитала Хертрудіс, опанована тривогою.
— Усе може бути...
— Порятуйте його, доне Хуане, благаю вас, порятуйте!