— Хіба я цього не хочу?..
— Ох, яке нещастя! Яке нещастя! — і вперше ця жінка мусила опуститися у крісло й знепритомніла.
— Це справді страшно навіть собі уявити, — сказав лікар, коли Хертрудіс прийшла до тями. — Залишити чотирьох дітей... та що я кажу, п’ятьох, а не чотирьох, і цю нещасну вдову в тому стані, в якому вона перебуває!..
— Цього найменше треба боятися, доне Хуане. Для цього є я, й мене буде досить. Але яке нещастя! Яке лихо!
А лікар собі сказав: «Тут усе зрозуміло: ця зовиця сподівається, що її зять здобуде волю. Кожна особа — це не тільки окремий світ, а й кілька різних світів. Але яка жінка! Незрівнянна жінка! Яка сила волі! Яка мудрість! І які очі! Яке тіло! Вона промениться вогнем!»
Раміро, одного вечора, коли лихоманка дозволила йому трохи прийти до тями, покликав Хертрудіс, попросив зачинити двері до спальні і сказав їй:
— Я помираю, Туло, помираю безнадійно. Відчуваю, що моє серце не хоче битися, попри всі уколи. Я помираю...
— Не думай про це, Раміро.
Але вона також уже не сумнівалася, що він помре.
— Я помираю, і настав час сказати тобі, Туло, всю правду. Це ти одружила мене з Росою.
— Але ж ти ніяк не міг зважитися...
— І знаєш, чому?
— Так, я знаю, Раміро.
— Спочатку, побачивши вас обох, я помічав лише Росу. Вона впадала у вічі здалеку. Та коли я до вас наблизився, коли почав приходити до вас, то я вже бачив тільки тебе, бо ти була єдиною, кого можна було бачити зблизька. Коли я дивився здалеку, вона затьмарювала тебе; а зблизька ти затьмарювала її.
— Не говори так про мою сестру, матір твоїх дітей.
— Ні. Мати моїх дітей — це ти, ти, ти.
— Думай тепер тільки про Росу, Раміро.
— З якою я скоро поєднаюся, чи не так?
— Хто знає!.. Думай про життя, про своїх дітей...
— З моїми дітьми залишишся ти, їхня мати.
— І Мануела, бідолашна Мануела...
— Той рік, який ти мені призначила, Туло, той фатальний рік.
Очі Хертрудіс наповнилися слізьми.
— Туло! — простогнав хворий, розкриваючи обійми.
— Так, Раміро, так! — вигукнула вона, падаючи в них і обіймаючи його.
Вони припали губами до губ і так лежали, схлипуючи.
— Ти все мені прощаєш, Туло?
— Ні, Раміро, ні. Це ти маєш мені простити.
— Я?
— Ти! Одного разу ти згадав про святих, які творять грішників. Мабуть, у мене було нелюдське уявлення про чоловіків. Та коли ти почав залицятися до моєї сестри, я зробила те, що мусила зробити. А крім того, я тобі признаюся, чоловік, будь-який чоловік, навіть ти, Раміро, вселяв мені страх; я могла бачити в ньому лише брутальність. Діти — так; але чоловік...
— Ти маєш рацію, Туло.
— Але відпочинь, ці емоції можуть завдати тобі великої шкоди.
Вона прибрала йому руки під ковдру, накрила його, поцілувала в лоб, наче дитину, — і він був тоді для неї дитиною — і пішла. Та коли опинилася наодинці з собою, то подумала: «А якщо він одужає й вилікується? Якщо не помре? Тепер, коли таємниця, що існувала між нами, відкрилася? А що буде з бідолашною Мануелою? Мені доведеться піти з цього дому! А куди? А якщо Мануела помре, й він стане вільний?» І вона пішла подивитись на Мануелу, яку знайшла дуже кволою.
Наступного дня вона привела дітей до постелі батька, уже соборуваного і вмираючого: вона підводила їх одного за одним і наказувала їм поцілувати його. Потім, спираючись на Хертрудіс, до хворого підійшла Мануела й мало не померла з розпуки, побачивши, в якому стані перебуває її чоловік. Хертрудіс мусила вивести її звідти й укласти в ліжко. А незабаром, тримаючись за руку Хертрудіс і шепочучи: «Прощай, моя Туло!» — Раміро випустив дух зі своїм останнім подихом. А вона, тітка, полегшила собі серце гіркими риданнями над бездиханним тілом батька своїх дітей, свого бідолашного Раміро.
Розділ шістнадцятий
Не можна сказати, щоби відчуття глибокого горя опанувало дім. Діти були ще неспроможними зрозуміти, що діється, а Мануела, вдова, майже не розуміючи, що вона вдова, зосередила своє життя та свій дух на тому, щоби боротися, як борються рослини, за інше життя, яке вона носила у своєму лоні, й при цьому стогнала, як стогне поранений звір, що хоче вмерти. Хертрудіс дбала про все.
Вона закрила очі мертвому не без того, щоби запитати: «Ти на мене ще дивишся?» Вона загорнула його в саван, як раніше загорнула дядька, не роздягаючи його, а одягнувши його поверх того одягу, в якому він помер, а тоді, знеможена тривалою, багаторічною втомою, на мить притислася губами до холодних губів Раміро й подумки переглянула його та своє життя, які протягом останніх років були пов’язаними. Але тут плач одного з дітей, найменшого, сина вихованки сиротинця, примусив її покинути небіжчика й піти приголубити та заспокоїти створіння, яке було живим.
Мануела згасала.
— Я помираю, сеньйоро. Цього разу мені не вдасться вижити: ці пологи коштуватимуть мені життя.
Так воно й сталося. Вона народила дівчинку, але стекла кров’ю. Дівчинка народилася уся у крові, й Хертрудіс довелося долати огиду, яку відчувала до крові, а надто крові чорної та скипілої. Їй завжди коштувало великих зусиль, аби подолати цю огиду. Коли одного разу, незадовго до своєї смерті, її сестра Роса почала блювати, Хертрудіс мусила втекти; то був не страх, а огида.
Мануела померла, не відриваючи від очей Хертрудіс свого погляду, де блукали постаті з туману впереміш із тінями сиротинця.
— За своїх дітей не турбуйся, — сказала їй Хертрудіс, — бо я маю намір жити доти, доки не виховаю їх і не допоможу облаштуватися у світі, сподіваюся, що їхні брати та сестри також не покинуть їх напризволяще. Особливо я дбатиму про твою останню дівчинку — бідолашна! — яку ти привела на світ ціною свого життя. Я буду для неї і матір’ю й батьком.
— Дякую! Дякую! Дякую! Бог вас винагородить! Ви свята жінка!
І хотіла поцілувати їй руку, але Хертрудіс нахилилася над нею, поцілувала в чоло й підставила їй для поцілунку щоку. Свої вияви вдячності вихованка сиротинця повторювала, як повторюють урок, завчений із дитинства. І померла так, як і жила, як помирає худобина, терпляча й покірлива, а точніше, як створіння, що не знало життя.
Саме ця смерть найглибше запала в душу Хертрудіс, якій уже довелося пережити три інші смерті. Саме в ній вона побачила відгадку своєї таємниці. Ні смерть дядька, ні смерть сестри, ані смерть Раміро не проникли так глибоко в ту безодню, що розверзалася в її душі. Було так, ніби ця смерть підтвердила три інші, ніби вона освітила їх.
У своїх самотніх роздумах вона казала собі: «Інші померли. А цю вбили... я її вбила... ми її вбили! А чи я не вбила її більше, ніж інші? Хіба не я затягла її в цю безвихідь? Але хіба жила ця нещасна? Хіба вона могла жити? Хіба вона народилася на світ? Її підкинули, й хіба підкидання не було її смертю? Хіба не було смертю її одруження? Хіба не вкинули ми її в круговерть вічності, щоби вона увійшла в сиротинець Слави? Чи не буде вона сиротою й там?» І найбільше засмучувала її вперта думка, що її переслідувала, як зустріне її Роса в тому іншому світі, де вона тепер перебуває разом із Раміро? Їхній дядько, добрий священик, який їх виховав, виконав свій обов’язок у цьому світі, захистив своєю присутністю процес їхнього виховання; її сестра Роса виконала своє бажання й народила дітей, яких вона хотіла мати... Раміро? Навіть Раміро відбув свою подорож, хоч і на веслах, і спиною до зірки, яка визначила напрямок його руху, й він страждав, але його страждання було шляхетним, і він грішив, але спокутував свої гріхи. І навіть ця нещасна, яка навіть не страждала, не грішила, яка жила й померла сиротою!... «Сиротою також померла Єва... — подумала Хертрудіс. А потім: — Ні, її батьком був Бог. А матір’ю? Єва не знала матері... Ось так і пояснюється прабатьківський гріх!.. Єва померла сиротою людства!» І згадавши про Єву, вона згадала про ту оповідь із Книги Буття, яку читала недавно, про те, як Господь оживив людину, вдихнувши в неї життя крізь ніздрі, й уявила собі, що забрати життя можна аналогічно. І тоді вона подумала, що в тієї бідолашної дівчини із сиротинця Бог забрав життя поцілунком, притуливши свої нескінченні невидимі губи, які стуляються, утворюючи синє небо, до посинілих од смерті губ бідолашної дівчини, і так висмоктавши з неї дух.