І він увійшов у дім.
Попрямував до своєї кімнати й, побачивши ліжко, сказав собі: «Сам-один! Я спатиму сам-один! Мріятиму сам-один. Коли ти спиш у товаристві, то сон має бути спільним. Таємничі потоки мають сполучати між собою один мозок з іншим. А чи не буває так, що в міру того, як поєднуються серця, то більше розділяються голови? Можливо. Можливо, вони перебувають у взаємно протилежних позиціях. Коли двоє закоханих думають одне й те ж, їхні почуття, можливо, стають суперечними; коли ж вони поєднуються в одному любовному почутті, то кожне думає щось інше, можливо, протилежне; жінка кохає свого чоловіка тільки тоді, коли він думає не так, як вона, тобто колії він справді думає. Ось таким він і є, чесний шлюб».
Нерідко, перед тим, як лягти спати, Ауґусто грав у карти зі своїм служником Домінґо, а тим часом дружина Домінґо, кухарка, спостерігала за грою.
— Починаймо! — проспівав Домінґо.
— Починаймо! — вигукнув відразу Ауґусто й запитав: — А що якби я одружився?
— Ви зробили б дуже добре, сеньйорито, — сказав Домінґо.
— Залежно від обставин, — наважилася втрутитися до розмови Лідувіна, його дружина.
— Тобто ти, на моєму місці, не одружилася б? — запитав її Ауґусто.
— Залежно від обставин, сеньйорито.
— Як це залежно від обставин? Поясни.
— Одружитися легко; але не так легко вийти заміж.
— Про це говорить народна мудрість, що є джерелом...
— Тут ідеться про різницю між чоловіком і жінкою, сеньйорито, — перебила його Лідувіна, остерігаючись, що Ауґусто виголосить їм зараз цілий монолог.
— Що ти кажеш? А що, власне, означає бути жінкою, що? Розкажи-но мені, жінко, розкажи!
— Ви такий добрий до мене, сеньйорито...
— Ну ж бо, жінко, розкажи мені все, не приховуй нічого.
— Я пригадую, що сказала сеньйора...
На побожний спогад про свою матір Ауґусто поклав карти на стіл, і його думки на якусь мить звернулися до неї. Багато разів його мати, лагідна сеньйора, якій так не щастило в житті, казала йому: «Я вже довго не житиму, сину мій, твій батько кличе мене. Мабуть, я потрібна йому більше, ніж тобі. Як тільки я покину цей світ і ти залишишся в ньому сам-один, одружуйся, одружуйся якомога раніше. Приведи в цей дім господиню й сеньйору. І не те, щоб я не довіряла нашим давнім і вірним слугам, ні. Але приведи господиню в дім. І нехай вона буде господинею в домі, сину мій, нехай вона буде господинею. Зроби її господинею свого серця, свого гаманця, свого буфету, своєї кухні та своїх рішень. Знайди жінку з владним характером, яка вмітиме любити тебе... і керувати тобою».
— Моя жінка гратиме на фортепіано, — сказав Ауґусто, відганяючи від себе свої спогади та свій смуток.
— Фортепіано? А яка з нього користь? — запитала Лідувіна.
— Яка з нього користь? Тут ідеться зовсім про інше — головні його чари в тому, що воно не має жодного стосунку до тієї проклятої Богом штуки, яку ми називаємо користю. Користь, служіння, яке приносить користь, — усе це мені вкрай остогидло...
— І наше служіння вам остогидло?
— Ні-ні, ваше — ні! А втім, фортепіано приносить користь, так, приносить користь... Воно наповнює гармонією домашні вогнища, завдяки чому вони не перетворюються на попелища.
— Гармонією? Це з чим їдять?
— Лідувіно... Лідувіно...
Кухарка похилила голову, почувши лагідний докір свого чоловіка. Такою була їхня звичка.
— Вона гратиме на фортепіано, тому що вона вчителька гри на фортепіано.
— У такому разі вона не доторкатиметься до нього, — твердо заявила Лідувіна. — Бо інакше, навіщо вона одружується?
— Моя Евхенія... — почав Ауґусто.
— То її звати Евхенія, і вона грає на фортепіано? — запитала кухарка.
— Атож, а що таке?
— Це та сама, яка живе в дядька й тітки на вулиці Авеніда де ла Аламеда, над крамницею сеньйора Тібурсіо?
— Та сама. Ти її знаєш?
— Так... Я її не раз бачила...
— То розкажи мені більше, Лідувіно, розкажи більше. Адже тут ідеться про майбутнє та щастя твого пана.
— Вона гарна дівчина, так, гарна дівчина.
— Розкажи мені більше, Лідувіно... В ім’я пам’яті моєї матері!..
— Згадайте про її поради, сеньйорито. Але хто там ходить по кухні? Чи не кіт, бува?
І служниця підвелася й вийшла.
— То що, дограємо до кінця? — запитав Домінґо.
— Ти маєш рацію, Домінґо, ми не можемо урвати партію. Чий зараз хід?
— Ваш, сеньйорито.
— Гаразд, продовжуймо.
І він знову програв партію, бо був геть неуважним.
«Отже, сеньйоре, — сказав він собі, — усі її знають. Усі знають її, крім тебе. Либонь, тому ти й закохався в неї. А що завтра? Що я робитиму завтра? Ет! Кожному дневі свої турботи. А зараз — спати».
Й Ауґусто влігся в постіль.
Уже в ліжку він продовжив свій монолог: «Річ у тому, що я дуже нудився, сам того не розуміючи, впродовж двох тяжких років... а надто після того, як померла моя свята матінка... Атож, мене мучила несвідома нудьга. Нудьга — основа життя, і саме нудьга спонукала людей винайти ігри, розваги, читання романів та кохання. Крізь туман життя просочується солодка нудьга, кисло-солодкий трунок. Усі наші повсякденні успіхи не мають жодного значення; усі солодкі розмови, якими ми вбиваємо час і розтягуємо своє життя, хіба вони не є лише солодкою нудьгою і більше нічим? О, Евхеніє, Евхеніє, квітко моєї життєвої і несвідомої нудьги, допоможи мені в моїх мріях, перебувай зі мною в моїх снах!»
І він заснув.
Розділ п’ятий
Летів попід хмарами блискучий орел, його могутні крила були окроплені перлами роси, погляд прикипів до сонячного туману, серце спало, перебуваючи у стані солодкої нудьги під захистом грудей, загартованих у бурях; навколо — тиша, яку створює далекий гомін землі, а у височині, на самій вершині неба, двоє зірок-близнят, які розливають невидимий бальзам. Тишу раптом розірвав різкий звук голосу, який повідомив: «Пошта!..» Й Ауґусто побачив світло нового дня.
«Я сплю чи живу? — запитав він себе, підтягуючи ковдру. — Я орел чи людина? Що повідомить мені сьогоднішня газета? Які новини принесе мені новий день? Чи був сьогодні вночі землетрус у Коркубйоні?[33]І чому не в Ляйпціґу? О, ліричне поєднання ідей, о, піндаричний безлад! Світ — це калейдоскоп. Логіку вносить у нього людина. Найвище мистецтво — це випадковість. Тож поспімо трохи довше». І він повернувся в ліжку на другий бік.
Пошта!.. Торговець оцтом! А потім екіпаж, потім автомобіль і гурт хлопчаків, що біжать за ним.
«Неможливо! — знову заговорив до себе Ауґусто.
— Життя повертається. А з життям — кохання... А що таке кохання? Чи не віддзеркалення цього всього? Чи не гра нудьги? Подумаймо про Евхенію. Час для цього зручний».
І він заплющив очі з наміром думати про Евхенію. Думати?
Але ця думка розчинялася в ньому, розвіювалася й незабаром перетворилася на танцювальну музику. Бо вуличний музика зупинився біля його помешкання й грав на органчику. Й душа Ауґусто тепер повторювала ноти, вона не думала.
«Сутність світу музикальна, — сказав собі Ауґусто, коли завмерла остання нота музики. — А моя Евхенія — хіба вона не музикальна? Кожен закон — це закон ритму, а ритм — це кохання. Сьогоднішній божественний ранок, дівоча невинність дня, принесли мені відкриття: кохання — це ритм. Наукою ритму є математика; відчутний вираз кохання — музика. Я маю на увазі вираз, а не реалізацію; це важливо розуміти».
Його роздуми урвав стукіт у двері.
— Прошу, заходьте!
— Ви мене кликали, сеньйорито? — запитав Домінґо.
— Так... Принеси сніданок.
Він подзвонив служникові, сам того не помітивши, щонайменше за півтори години раніше, ніж зазвичай, ну а якщо вже подзвонив, то треба було просити сніданок, хоч час і був надто раннім.