— А ти на обох — мені так здається.
— Я? Це ваша справа, сину мій, ваша справа...
Але вона все ж таки звела їх докупи й домоглася, щоби вони одружилися якомога раніш. «І нехай вона приходить сюди, —.сказала, — і ми житимемо всі разом, місця вистачить на всіх... У мене буде ще одна донька!»
І коли вона привела Кариту додому як дружину свого племінника, то саме вона стала її найдовіренішою співрозмовницею. І саме в неї вона намагалася випитати найінтимніші таємниці свого небожа.
Від початку вона наполягла, щоби та зверталася до неї на «ти» й називала її матір’ю. І рекомендувала їй піклуватися про найменшу із сестер, лагідну, спокійну й сором’язливу Маноліту.
— Знаєш, Каридад, — сказала вона їй, — ти стався з особливою уважністю до цієї бідолашки, невинної й дуже слабенької, і доброї, як хліб.
— Але ж ця бідолашка майже не сміє заговорити... і ходить по дому майже нечутно... Таке враження, ніби вона соромиться потрапляти нам на очі...
— Так, так, так воно і є... Я доклала чимало зусиль, аби вселити їй впевненість у собі, та коли вона не поруч зі мною, не тримається за мою спідницю, то не знає, як їй бути і що робити. Нічого дивного, адже її вигодувано із соски!
— Вона працьовита, слухняна, послужлива, але розмовляє так мало!.. І я ніколи не чула, щоби вона сміялася!..
— Вона іноді сміється, коли перебуває на одинці зі мною, бо стає зовсім іншою, Маноліта... тоді вона воскресає... І я намагаюся підбадьорити її, втішити, й вона мені каже: «Не докладай надмірних зусиль, мамуню, бо така я є... і мені зовсім не сумно...»
— Але ж вона видається сумною...
— Справді, вона такою видається, але я тепер думаю, що насправді вона не сумна. Бо навіть я, якою я тобі здаюся, Карито, сумною чи веселою?
— Ви, тітко...
— Що означає це «ви» та «тітко»?
— Пробач, мамо, ти пробач... я не знаю, сумна ти чи весела, але мені здаєшся веселою...
— Я здаюся тобі веселою? Так воно і є!
— Принаймні мене ти розвеселяєш...
— Для того Бог і посилає нас у цей світ, аби ми розвеселяли інших.
— Але щоби розвеселяти інших, треба й самій бути веселою...
— Або ні...
— Як-то ні?
— Ніщо так не звеселяє нас, як промінь сонця, а надто коли він падає на зелене листя дерева, а промінь сонця не є ні веселим, ані сумним, і хто знає... можливо, його спалює власний вогонь... Промінь сонця звеселяє тому, що він чистий; усе чисте звеселяє і приносить радість... І бідолашна Маноліта має звеселяти тебе, бо вона чиста...
— Справді так! І ці її очі, що здаються...
— Вони здаються двома тихими ставками між зеленими кронами дерев... Я часто в них дивилася і зблизька. І не знаю, звідки вона взяла такі очі... Не від своєї матері, бо та мала очі сухотні, скаламучені лихоманкою... І не від свого батька, бо в того...
— А знаєш, на чиї схожі очі Маноліти?
— На чиї? — запитала Хертрудіс із тремтінням у голосі.
— Та це ж твої очі!..
— Може бути... може бути... Я ніколи їх не роздивлялася надто доскіпливо й не можу подивитися на них ізсередини, але може бути... може бути... Принаймні, я навчила її дивитися.
Розділ двадцять перший
Що відбувалося з бідолашною Хертрудіс, яка відчувала дедалі більшу внутрішню слабкість? Вона не сумнівалася в тому, що виконала свою місію на цьому світі. Вона залишала свого найстаршого небожа, свого Раміро, свого другого Раміро, в безпеці від найгірших випробувань, повантаженим на човен життя, а інших дітей під його наглядом; залишала домашнє вогнище розпаленим і тих, хто доглядав би його вогонь. А себе вона почувала зовсім зле. І страждала від безперервних ілюзій, непритомностей, і цілими днями бачила все як у тумані, так, ніби все було маревом і димом. І бачила сновидіння; бачила сновидіння, яких вона ніколи раніше не бачила. Їй снилося, що могло би бути, якби Раміро одружився з нею, а не з Росою. І, зрештою, переконувала себе в тому, що нічого особливо не змінилося б. Але вона прожила життям поза життям. Падре Альварес вважав, що бідолашна Хертрудіс постаріла раніше часу, що її гострий розум ослаб і ослаб він від самої своєї гостроти. І вона мусила захищати його від своїх давніх спокус.
Коли одного дня до неї підійшла Каридад і сказала їй на вухо: «Мамо!..» — то побачивши, як зашарілося їй обличчя, вона вигукнула: «Як? Уже?» — «Так, уже!» — прошепотіла дівчина. «Ти певна?» — «Так, певна. Якби не була певна, я тобі не сказала б». І Хертрудіс, посеред своєї радості, спізнала таке відчуття, ніби крижаний меч пронизав їй серце. Їй уже не було чого робити на цьому світі, крім як дочекатися онука, онука своїх Раміро й Роси, свого онука, й піти розповісти їм добру новину. Вона вже не піклувалася ні про кого, крім Каридад, яка для неї заповнювала весь дім. Навіть на Маноліту, на свій витвір, вона перестала звертати увагу, й бідолашна дівчина це відчувала; вона відчувала, що сподіваний онук відсунув її в тінь.
— Ходи сюди, — казала Хертрудіс Каридад, коли їм випадало зустрічатися на самоті, а вона таку можливість завжди шукала, — ходи сюди й сідай тут, поруч зі мною... Ти його відчуваєш, дочко моя, ти його відчуваєш?
— Іноді...
— Він тебе не кличе? Не поспішає, щоби вийти на світло, на світло сонця? Бо там усередині зовсім темно... а проте, тепло й тихо... Він не штовхає тебе? Якщо він надто затримається, то вже мене не побачить... я вже його не побачу... Якщо він вийде назовні надто пізно, а я покваплюся...
— Не кажіть такого, мамо...
— Не кажи, дочко! Але я відчуваю, як моє здоров’я слабне... я вже не годжуся ні на що... Бачу все ніби в тумані... ніби уві сні... Якби я цього не знала, то не могла б тепер сказати, який колір має твоє волосся — русявий чи чорний...
І вона повільно погладила її пишну русяву шевелюру. І так, ніби бачила пальцями, додала:
— Русяве, русяве, золоте, як сонце...
— Ти вже знаєш, якщо буде хлопчик, то назвеш його Раміро, а якщо дівчинка... Роса...
— Ні, мамо, дівчинку я назву Хертрудіс... Вона буде Тулою, мамою Тулою.
— Тулою... гаразд!.. А ще ліпше, якби ти народила двох, близнят, але хлопчика й дівчинку...
— Ради Бога, мамо!
— Що? Ти думаєш, ти не зможеш? Тобі здається, це будуть надто тяжкі пологи?
— Я... не знаю... Я нічого про це не знаю, мамо... Але...
— Так, це було б чудово, народити двійко близнят... хлопчика й дівчинку, які обнялися б іще тоді, коли нічого б не знали про світ, не знали навіть, що вони існують; які обнялися б у теплі материнського лона... Либонь, так люди живуть на небі...
— Які думки приходять тобі в голову, мамо Тула!
— Хіба ти не розумієш, що я прожила все життя, як уві сні...
І саме тоді, коли вона отак снила й наче хотіла зберегти у своїх грудях це останнє сновидіння й віднести його, мов причастя, в лоно матері землі, бідолашна Маноліта дуже тяжко захворіла. «Це я винна, — сказала собі Хертрудіс, — адже захопившись думкою про близнят своєї мрії, я зовсім перестала звертати увагу на цю бідолашну пташечку... Безперечно, в одну з тих хвилин, коли вона особливо потребувала, щоб я була з нею поруч, вона й застудилася...» І відчула, як повернулися до неї сили, повернулися ніби чудом. Голова їй очистилася, й вона стала доглядати хвору.
— Але ж, мамо, — сказала їй Каридад, — дозвольте, я її доглядатиму, ми доглядатимемо її по черзі... я, Росіта й Ельвіра...
— Ні, ти не зможеш доглянути її як годиться, і тобі не треба за це братися... Ти повинна доглядати те, що носиш у собі, й було б погано, якби, доглядаючи Маноліту, ти забула про свою вагітність, а щодо Росіти й Ельвіри, то так, вони її сестри, й вони люблять її, але вони на цьому не розуміються, а крім того, бідолашна, хоч і готова змиритися з чим завгодно, а проте, не уявляє собі, щоби мене не було поруч... Склянка звичайної води, яку я їй подам, принесе їй більше користі, ніж усе те, що можуть зробити для неї інші. Лише я зможу так прилаштувати їй подушку, що голова їй не болітиме й вона не бачитиме тяжких снів...