— Так, це правда...
— Авжеж, я виховала її!.. І я повинна її доглянути...
Вона наче воскресла. До неї повернувся весь осяйний і потужний апломб її найбільш героїчних днів. У неї більше не тремтів пульс і не підгиналися ноги. І коли, тримаючи склянку з лікувальною мікстурою, яку іноді тітка мусила їй давати, бідолашна хвора клала свої тремтячі руки в її дужі й витончені, то над ними ніби спалахувало сяйво ніжних спогадів, що майже погасло під час хвороби. І тоді тітка Тула сідала біля ліжка хворої й залишалася там, а хвора лише мовчки на неї дивилася.
— Я помру, мамуню? — запитувала дівчина.
— Ти помреш? Ні, моя люба пташечко, ні! Ти повинна жити...
— Поки живеш ти...
— І потім... і потім...
— Потім... ні... навіщо?
— Але ж дівчата повинні жити...
— Навіщо?
— Щоби жити... щоб одружитися... щоби створити родину.
— Але ж ти не одружилася, мамуню...
— Ні, я не одружилася; але я жила так, немовби одружилася... І ти повинна жити, щоби піклуватися про свого брата...
— Це правда... про мого брата... про моїх братів і сестер...
— Атож, про них усіх.
— Але ж кажуть, мамуню, ніби я ні на що не придатна...
— І хто це каже, донечко моя?
— Ні, ні, вони так не кажуть... але вони так думають...
— І звідки тобі відомо, що вони так думають?
— Бо... я це знаю! І тому, що так воно і є... бо я справді ні на що не здатна, й коли ти помреш, мені нічого не залишиться робити тут... Якщо ти помреш, я помру від холоду...
— Ну ж бо, ну ж бо, накрийся добре й не думай про це. І зараз я тобі приготую ліки.
І вона стримала сльози, а потім, уклякнувши перед образом Пресвятої Діви, благала її: «Забери моє життя за її життя, Богородице, моє життя за її життя! Вона відчуває, що мені час іти, що мене кличуть мої небіжчики, й хоче піти зі мною. Хоче притулитися до мене хам, під землею, куди не проникає світло і сподівається, що я передам їй там невідомо яке тепло... Забери моє життя, Пресвята Діво, моє життя за її життя! Нехай не впаде так скоро непроникна чорна земля на ці очі, в яких світло не тремтить, на ці очі, які вважають себе моїми очима, на ці очі без жодної плями, які дала їй я... атож я... Нехай вона не помре, нехай вона не помре... Врятуй її, Пресвята Діво, хоч мені й доведеться піти з цього світу, не побачивши того, хто сюди прийде...»
І її прохання було виконане.
Бідолашна хвора дівчина почала повертатися до життя; її щоки знову зарожевіли, й вона знову дивилася на світло сонця, яке падало на зелені крони дерев у їхньому садочку, але тітка Тула підхопила запалення легенів протягом одужання Маноліти. І тоді ця дівчина відчула, як у її нутрощах відкрилося джерело здоров’я, бо їй треба було доглянути ту, яка подарувала їй життя.
Увесь дім із подивом спостерігав, як відродилося до життя це дівча.
— Скажи Маноліті, — сказала Хертрудіс Каридад, — аби вона так не метушилася, адже вона ще дуже слабенька... Ти також, адже тобі є про кого дбати, ти знаєш. Вистачить Росіти й Ельвіри... А крім того, все буде марним... Бо я вже виконала...
— Але ж, мамо...
— Нічого, кажу, мені вже не допоможе, й нехай ця голубка Божа не витрачає...
— Але вона набрала такої сили... Ніколи не подумала б...
— А вона ж хотіла померти й уже думала, що помирає... і я теж цього боялася... Бо сердешна здавалася мені такою слабенькою!.. Звичайно, вона не знала свого батька, який був уже на порозі смерті, коли її зачав, а щодо її бідолашної матері, то, думаю, вона завжди жила напівмертвою... Але ця дівчинка немов відродилася!
— Атож, вона відродилася, коли побачила, що ти в небезпеці!
— Це не дивно — вона ж моя донька!
— Більше, ніж інші?
— Атож, більше! Я тобі відверто в цьому зізнаюся тепер, коли стою на порозі вічності. Атож, більше! Вона й ти!
— Вона і я?
— Так, вона й ти! Тому, що у вас нема моєї крові. У неї і в тебе. У неї кров Раміро, а не моя, але зробила її я, вона мій витвір! А тебе я одружила зі своїм сином.
— Я знаю...
— Атож, так само, як я одружила його батька з його матір’ю, моєю сестрою, а потім знову одружила його з матір’ю Маноліти.
— Я знаю... знаю...
— Я знаю, що ти знаєш, але ти знаєш не все...
— Ні, не все...
— І я теж... Або принаймні не хочу знати. Я хочу піти з цього світу, не знаючи багато про що. Бо є такі речі, знання про які бруднить... Це прабатьківський гріх, а Найсвятіша Діва Богородиця народилася без жодної плями прабатьківського гріха на ній...
— А я чула, ніби вам відомо все...
— Ні-ні, я знала не все; я не знала науки зла... бо це наука...
— Гаразд, не розмовляйте так багато, мамо, бо це вам шкодить.
— Але мені шкідливо думати, а якщо я мовчу, то я думаю... думаю...
Розділ двадцять другий
Тітка Тула більше не могла керувати своїм тілом. Її душа тріпотіла в ньому, як пташка у клітці, яка розпадається і в якій вона боляче обдерла собі крила, але прагне злетіти понад хмари. Їй не вдасться побачити онука. Чи було в неї таке відчуття? «Там, у високості, перебуваючи разом із ними, — мріяла вона, — я довідаюся, хто він, хлопчик чи дівчинка... чи двоє... там я знатиму про це краще, ніж тут, бо згори видніше й там усе чистіше, ніж тут».
Остання лихоманка повалила її в ліжко. Вона могла тепер упізнати своїх племінників лише по ході, а надто Каридад і Маноліту. Коли до неї підходила Каридад, їй здавалося, що до неї наближається створіння, з якого звисають фрукти, й вона навіть відчувала пахощі стиглих плодів. А хода Маноліти була такою легенькою, наче у пташки, коли ми не можемо збагнути, чи вона йде, чи летить, майже не торкаючись землі. «Коли вона заходить, — казала тітка, — я чую, як легенько опускаються й підіймаються крильця».
Вона хотіла насамперед попрощатися з Манолітою, наодинці, й скористалася тією хвилиною, коли дівчина принесла їй ліки. Вона витягнула руку з-під ковдри, простягла, наче хотіла благословити її, й поклавши долоню їй на голову, яку та нахилила, опустивши свої світлі затуманені очі, сказала їй:
— Ну, як моя невинна пташечко, ти досі хочеш померти?.. Скажи правду!
— Якби це допомогло...
— Щоб я не померла, так? Ні, ні, ти не повинна прагнути смерті... Ти маєш брата, маєш братів і сестер... Ти була близько від смерті, але мені здається, що випробування вилікувало тебе від цієї спокуси... Хіба ні? Скажи мені, як на сповіді, що я маю розповісти нашим...
— Справді, більше такі дурниці не приходять мені в голову...
— Дурниці? Ні, то не були дурниці. Й тепер, коли ти заговорила про дурниці, принеси мені свою ляльку, бо ти зберігаєш її, чи не так? Я знаю, ти її зберігаєш... Принеси мені ту ляльку, гаразд? Хочу попрощатися з нею теж і хочу, щоби вона попрощалася зі мною...Ти все пам’ятаєш? Чи не все?
— Так, мамо, я все пам’ятаю.
— І про що ж ти пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, як я впала на городі з того самоката, й Ельвіра назвала мене дурною, бо я дуже плакала, і сказала мені, що плач нічому не допоможе.
— Так... так... це справді було. А що ти пам’ятаєш іще?
— Пам’ятаю казку, яку ти нам тоді розповіла...
— Яку казку?
— Про дівчинку, в якої лялька випала з рук і впала в сухий колодязь, куди не можна було спуститися, щоб її дістати, і дівчинка почала плакати, вона плакала й плакала, доки колодязь не наповнився її слізьми, й лялька випливла на поверхню.
— А що сказала на це Ельвіріта? Що вона сказала? Бо я не пам’ятаю...
— А я пам’ятаю, мамо.
— То що ж вона сказала?