Выбрать главу

— Вона сказала, що дівчинка висохла б і померла, якби з неї вилилося так багато сліз...

— А що сказала я...

— Ради Бога, мамо...

— Гаразд, не кажи, але не плач, голубко моя, не плач... а то твоїми слізьми наповниться колодязь, і я впаду в нього й не зможу випливти...

— Якби справді так могло бути...

— Якби справді так могло бути, я виплила б і забрала тебе із собою... Але треба дочекатися своєї години. І ти піклуйся про своїх братів. Я залишаю їх на тебе, ти знаєш? Треба, аби вони не відчули, що я померла.

— Я зроблю все, що зможу...

— А я допомагатиму тобі з неба, й вони не знатимуть, що я померла.

— Я молитимуся за тебе, мамо...

— Молися за Пресвяту Діву, донечко, за Пресвяту Діву...

— Я молитимуся за тебе, мамо, щовечора перед тим, як лягатиму спати...

— Гаразд, але так не плач...

— Але я не плачу, ти хіба не бачиш, що я не плачу?

— Щоби промити очі, коли ти бачила щось бридке, сльози допомагають, але ти не бачила нічого бридкого, ти не могла його бачити...

— А якщо я його бачу, заплющивши очі...

— Ні-ні, речі погані й бридкі бачать не так. І молися за свого батька, за свою матір, за мене... Не забувай свою матір...

— Я не забуваю її...

— Ти ж бо її не знала...

— Але я знаю її!

— Я кажу про іншу матір, про ту, яка тебе привела на світ.

— Атож, завдяки тобі, я її знаю.

— Бідолашна! Вона так і не познайомилася зі своєю дитиною...

— Ти стала для неї матір’ю, ти це знаєш.

— Авжеж, тільки ти не плач.

— Я не плачу! — і дівчина витерла очі тильною стороною долоні, тоді як у другій тремтячій руці тримала склянку з ліками.

— Гаразд, а зараз принеси ляльку, я хочу бачити її. Заглянь у куточок моєї скриньки, яку ти знаєш... Там лежить ключ... Атож, цей, цей... Там, де ніхто не доторкався, крім мене, а іноді й ти. Там, біля кількох фотографій — знаєш? — лежить інша лялька... моя... з якою я гралася, коли була малою дівчинкою... моя найперша любов... Знайшла?.. От і гаразд! Принеси мені її теж... Але нікому не розповідай ані про свою ляльку, ані про мою, нехай ніхто не каже, що ми здитиніли абощо, бо це дитинство належить нам, а дитинство в людини одне... Принеси мені обидві ляльки, я хочу попрощатися з ними, а потім ми знову станемо серйозними, і я попрощаюся з усіма. Іди, а то в мене виникла погана думка, — і вона перехрестилася.

Поганою думкою був диявольський шепіт, що пролунав зі середини її нутрощів, які боліли від необхідності розлуки: «Усі люди — ляльки!»

Розділ двадцять третій

Потім вона покликала всіх, і Каридад разом із усіма.

— Це, діти мої, остання лихоманка, початок вогню Чистилища...

— Не кажи такого, мамо...

— Так, це правда, вогню Чистилища, бо в пеклі вогню немає... Пекло утворене з криги, й там нема нічого, крім криги. А моє тіло зараз горить... І мене змагає відчуття, що я йду, не знаючи й не бачачи, куди йду, куди прийду... до кого прийду...

— Облиш, мамо...

— А ти, Карі, ліпше замовкни й не дорікай мені, ніби я верзу нісенітницю... Бо я хочу все розповісти тим, хто кличе мене до себе... Ну ж бо, не плачте так... Там їх на мене чекає троє...

— Але не кажіть такого...

— А ви хочете, щоб я вам казала речі, з яких ви сміялися б? Усі дурниці вже були сказані в розмові між мною та Манолітою, двома дурненькими з цього дому, а тепер треба, щоб усе було між нами серйозно, як ото буває у книжках.

— Гаразд, мамо, але не розмовляй так багато. Лікар сказав, що він не дозволяє тобі розмовляти багато.

— Ти вже тут, Раміро? Тепер ми маємо й чоловіка! Лікар, кажеш? А що знає лікар? Ви не слухайте його... А крім того, ліпше прожити годину в розмові, ніж два дні в мовчанці. А тепер саме той час, коли нам треба поговорити. Крім того, так я відвертаю свою увагу й не думаю про своє...

— То ти вже знаєш, що падре Альварес порадив тобі зараз думати про своє...

— Ага, то й ти тут, Ельвіро, розважлива Ельвіро? Ти згадала про падре Альвареса, про того, який усе знає... А що він, власне, знає, той падре Альварес? Ще один лікар! Ще один чоловік! А крім того, я не маю нічого власного, про що могла б думати... я не маю нічого власного... Щось моє — це ваше... або їхнє... тих, які мене кличуть... Я тепер ні жива ні мертва... Що? Що ти сказав, Енрікіне? Що в мене марення?..

— Ні, я цього не сказав...

— Ні, ти це сказав, я тебе добре чула... Ти це прошепотів на вухо Росіті... Ти хіба не бачиш, що я чую навіть шум у повітрі від нечутних крил Маноліти... То яке ж може бути в мене марення?..

— Ти повинна відпочити...

— Відпочити... відпочити... хіба я маю час на те, щоби відпочити!

— Але ти не хвилюйся так...

— Я вся палаю... І ти вже знаєш, Каридад, нехай це буде Тула, Тула, як і я... і Раміро... Якщо їх у тебе буде двоє, він і вона, двоє, що лежать тепер, обнявшись... у материнському теплому лоні...

Запала коротка тиша. Й коли вмираюча почула уривчасті й стримувані схлипування, вона додала:

— Ну, гаразд, підбадьортеся! Подумайте добре, добре подумайте, що вам тепер робити, обміркуйте це добре, щоби ви ніколи не каялися, що зробили те або те, або не зробили того чи того... І якщо побачите, що той, кого ви любите, впав у калюжу й досі лежить у тому чорному багні, в нечистотах, спробуйте врятувати його навіть із ризиком захлинутися, спробуйте врятувати його... щоби він там не захлинувся... або задихніться разом із ним... у тій калюжі... подайте йому руку допомоги... атож, подайте йому руку допомоги. І не думайте про те, що ваше життя може знайти свій кінець у тому багні й нечистотах... не думайте про це... І ми не можемо врятувати товариша, перелетівши через край калюжі, бо не маємо крил... ні-ні, ми не маємо крил... а як і маємо, то це крила курячі, які літати не можуть... та й вимажуться вони у грязюці, яку розбризкує той, хто задихається в ній... Ні-ні, ми не маємо крил... а як і маємо, то це крила курячі... ми не янголи... ми станемо схожі на них лише в іншому житті... де немає ані грязюки... ані крові! Грязюка є в Чистилищі, розпечена грязюка, яка обпалює й очищає... грязюка, яка очищає, це справді так... У Чистилищі спалюють тих, хто не хоче вимитися у грязюці... атож, у грязюці... Їх обпалюють у розпеченому гної... Їх обмивають у нечистотах... Це останнє, що я вам хотіла сказати, не бійтеся гниття... Просіть Пресвяту Діву, щоби вона простила мене.

І вона знепритомніла. А коли прийшла до тями, то думки в неї плуталися, вона не могла пов’язати їх між собою. У неї почалася тиха агонія. І вона згасла, як згасає осінній вечір, коли останні промені сонця, фільтруючись крізь криваві хмари, поринають у тихі води річкової заводі, в якій віддзеркалюються тополі, що нависли над її берегами, і листя яких теж забарвлене у кривавий колір.

Розділ двадцять четвертий

Чи померла тітка Тула? Ні, не померла, бо вона й далі жила в родині й променилася в ній новим життям, більш таємничим і наповненим, вічним життям безсмертного сімейного зв’язку. Тепер вона була для своїх дітей, для своїх племінників, Тіткою, не більш, як Тіткою, ні матір’ю, ні мамою, ні навіть тіткою Тулою, а просто Тіткою. Це ім’я промовляли як заклинання, як справжнє релігійне заклинання, як ім’я канонізованої домашньої святої. Сама ж таки Маноліта, її найдорожча дочка й найбільша спадкоємиця її духу, хранителька її традиції, не називала її інакше, як Тітка.

Вона підтримувала єдність і єднання в родині, і якщо, коли вона померла, випливли на поверхню, ставши очевидними, внутрішні розбіжності, раніше приховані, захисні та наступальні союзи між братами й сестрами, то так сталося тільки тому, що ці розбіжності виникали із самого родинного життя. Його дух спричиняв такі суперечності, під якими утворювалася фундаментальна й непохитна єдність родини.