— А ти підтримуй із нею розмову й з усім погоджуйся.
— То я маю ще й заохочувати її?
— Навпаки.
— Я тебе не розумію. І до того ж це неправда. Раміро зовсім не такий...
— Я знаю, я це добре знаю. І знаю, що Раміро, як і кожен чоловік, має свої вади.
— Як і кожна жінка.
— Звичайно! Але його вади — суто чоловічі...
— Вади трутня, еге ж?
— Називай їх як хочеш. Вади Раміро — справді суто чоловічі вади, або, якщо ти наполягаєш, вади трутня...
— А мої?
— А твої вади, Каридад? Твої — це вади бджоломатки!
— Чудово! Навіть Тітка не вигадала б такого порівняння!
— Але вади Раміро — це не ті вади, про які розповідає Роса. Він не пихатий, не егоїст, і він на всіх звертає увагу...
— А чому тоді я маю з нею погоджуватися, як ти мені радиш?
— Бо це розбудить у ній почуття спротиву. Я знаю її добре. Я дуже добре її знаю.
Одного ранку, коли вони зустрілися втрьох, Каридад, Мануела й Роса, остання пішла в атаку:
Р. — Тобі до вподоби, що твій чоловік прийшов сьогодні так пізно?
Ніколи в розмовах із зовицею вона не називала Раміро «мій брат», а завжди «твій чоловік».
К. — А що в цьому поганого?
М. — А ти, Росо, в цей час ще не спала?
Р. — Мене розбудив його прихід...
М. — Справді?
К. — А я майже не прокинулася, коли він прийшов.
Р. — Оце так міцний сон!
М. — Каридад спить, цілком довіряючи своєму чоловікові, й правильно робить.
Р. — Правильно робить?.. Правильно робить?.. Не розумію.
М. — А що тут розуміти? Але ти, здається, втішаєшся цим, а це небезпечна й погана гра...
К. — Ради Бога, Мануело!
Р. — Дозволь їй зіграти свою роль тітки...
М. — Ти говориш тепер таким повчальним тоном, що тіткою треба вважати тебе...
Р. — Мене? Мене вважати тіткою?
М. — Так, тебе, Росо, тебе. Навіщо ти розбуджуєш ревнощі у своїй сестрі?
К. — Але Роса не намагається розбудити в мені ревнощі, Мануело...
М. — Я знаю, що я кажу, Каридад.
Р. — Атож, вона знає, що вона каже.
М. — Усі ми тут знаємо, що ми хочемо сказати, і я знаю, що я кажу, ти згодна зі мною, Росо?
Р. — Те саме ми вже чули від Тітки.
М. — Можливо. І я хочу тобі сказати, що ти спроможна обрати собі найгіршого нареченого, який тобі трапиться, й одружитися з ним лише, щоби ревнувати його, а не щоби він ревнував тебе...
Р. — Щоб я та одружилася? Щоб я одружилася? Он чого захотіли!
М. — Я знаю, ти так кажеш, але не певна, що так думаєш, ніби ти не хочеш одружуватися й тобі не потрібен наречений... І ти нібито обмірковуєш, піти чи не піти тобі в монастир?
К. — А звідки ти про це довідалася, Мануело?
М. — А ви гадаєте, я не знаю ваших таємниць? Я знаю їх саме тому, що це таємниці.
Р. — Ну то й що, якби я хотіла стати черницею? Що в цьому поганого? Що поганого в тому, аби служити Богові?
М. — У тому, щоби служити Богові, нема нічого поганого. Але погане в тому, що якби ти стала черницею, то не для того, аби служити Богові...
Р. — Не для того? А для чого ж тоді?
М. — Щоби не служити чоловікам... та й жінкам теж...
К. — Побійся Бога, Мануело, що ти говориш?
Р. — Атож, вона думає про своє, а я про своє... Але хто тобі сказав, сестро, що в монастирі не можна служити людям?..
М. — Звичайно, можна, молячись за них...
Р. — Так воно і є! Просячи Бога, щоби Він визволив їх од спокус...
М. — Але мені здається, що замість молитися, кажучи «не введи нас у спокусу», ти проказуватимеш «не введи мене у спокусу»...
Р. — Так, бо я не хочу, щоби мене спокушали.
М. — Але ж ти почала спокушати Каридад, свою сестру? Чи ти може думаєш, що то не була спокуса? Що ти не мала наміру ввести її у спокусу?
К. — Ні, Мануело, йшлося не про це. А крім того, ти знаєш, що я не ревнива, що я неспроможна ревнувати й ніколи не ревнуватиму.
Р. — Облиш, Каридад, облиш, немає такої бджоли, яка не кусалася б... яка не кусалася б...
М. — А що свербить? Тоді почухайся, дочко...
Р. — То я вже для тебе дочка, так?
М. — І завжди сестра.
Р. — А скажи мені, сестро, скажи мені, бджілко, ти ніколи не думала про те, щоби проникнути у стільник, проникнути у вулик?..
М. — Мед та віск можна виготовляти й у світі...
Р. — І кусатися...
М. — І кусатися, правда!
Р. — Отже, ти й справді вирішила замінити нам тітку Тулу...
М. — Я не знаю, чи вирішила я, чи ні, когось замінювати, але не думаю, що брати приклад із тітки Тули було б погано. Чи ти вважаєш, що вона помилялася в чомусь? Чи ти забула її науку? Може, ти думаєш, вона намагалася коли-небудь посварити тих, які живуть у цьому домі? Чи вона ніколи не осуджувала ті або ті вчинки когось із твоїх братів або сестер?
К. — Ради Бога, Мануело, в ім’я тітки Тули замовкни нарешті... А ти, Росо, не плач... Ходімо звідси, підійми чоло... Не затуляй обличчя долонями... Не плач, дочко, не плач так гірко...
Мануела поклала руку на плече своєї зведеної сестри і голосом, який, здавалося, лунав з іншого світу, з вічного світу безсмертної родини, сказала їй:
— Пробач мені, сестро, я перебрала міру... але твоя поведінка завдала мені болю, вона здалася мені негідною нашої родини, і я зробила те, що, як мені здалося, зробила б на моєму місці тітка Тула... Пробач мені!
І Роса, впавши їй в обійми і сховавши голову між грудьми сестри, відповіла їй між схлипуваннями:
— Це я в тебе повинна просити пробачення, сестро, в тебе... Але ж ти мені сестра, а не мати... не мати... Й навіть не Тітка, не тітка Тула!
— Так, лише Тітка, тітка Тула може прощати нам усім, об’єднувати й керувати нами! — підсумувала Мануела.
Святий Мануель Добрий, мученик
Коли ми надіємося на Христа лише в цьому житті, то ми — найнещасніші від усіх людей.
Тепер, коли владика єпископства Ренади, до якої належить моє любе село Вальверде де Люсерна, працює, як-то говорять, над процесом беатифікації нашого дона Мануеля або, краще сказати, святого Мануеля Доброго, що був тут парохом, я хотіла б у формі сповіді — лише Бог знає для чого — викласти на цих сторінках усе те, що знаю та пригадую про того матріархального чоловіка, який наповнив усі глибини життя моєї душі, був для мене справжнім духовним батьком, батьком мого духу, мого — Анхели Карбальїно.
Отой інший, тілесний і тимчасовий батько, який помер, коли я була ще дуже маленькою, майже невідомий мені. Я знаю, що він прийшов звідкілясь до нашого Вальверде де Люсерна, що тут пустив коріння, одружившись із моєю матір’ю. Зі собою він приніс кілька книг — «Дон Кіхота», твори класичного театру, якісь романи, історії, «Бертольдо»[65] (усе в перемішку) — і з цими книгами, чи не єдиними в усьому селі, я пов’язувала свої дитячі мрії. Моя турботлива мати майже нічого не розповідала про слова і вчинки батька. А слова і вчинки дона Мануеля, якими вона, як і весь світ, захоплювалася, в якого вона була закоханою — звичайно, чистою любов’ю — стерли спогади про діяння їх чоловіка. Його вона довірила Богові та щодня палко молила за нього вервичку.
Про нашого дона Мануеля пам’ятаю так, ніби це було вчора, коли я була десятирічною дівчинкою, ще до того, як мене віддали до монастирської школи катедрального міста Ренади. Тоді він, наш святий, мав якихось тридцять сім років. Високий, худорлявий, випрямлений, голову тримав так, як наша Грифова скеля тримає свою вершину, а в очах затаїлася вся синя глибина нашого озера. У ньому відображалися всі наші погляди, а через погляди — серця; а коли він дивився на нас, то здавалося, що, проникаючи крізь тіло, ніби крізь скло, він дивиться в наші серця. Усі любили його, а над усе — діти. Про які речі він нам тільки не розповідав! То були речі, а не слова. Люди відчували запах його святості, вони почувалися наповненими і сп’янілими від його пахощів. Тоді мій брат Ласаро, що жив у Америці, звідкіля регулярно надсилав гроші, завдяки чому ми не відчували нужди життя, змусив матір відіслати мене до монастирської школи, в якій, далеко від села, довершилося моє навчання, хоча в самого Ласаро й не було великої прихильності до черниць. «Позаяк там, — писав він, — доки не має, як я знаю, світських і прогресивних шкіл, особливо для панянок, потрібно скористатися тим, що є. Найважливіше, щоб Анхеліта вибилася в люди і не залишилася серед отих сільських неуків». Тож я вступила до школи, сподіваючись, спершу, бути вчителькою, але згодом педагогіка стала мені поперек горла.
65
Дуже популярна збірка коротких, орієнтованих на простолюд, комічних пісеньок, що були зібрані в одній книзі в Італії на початку XVIII століття: її центральний персонаж — Бертольдо — хитруватий і гострий розумом блазень при дворі ланґобардського короля Альбоїна.