Выбрать главу

У школі я познайомилася з міськими дівчатами, а з деякими потоваришувала. Однак мене й далі цікавили події та люди нашого села, з якого я часто одержувала повідомлення, а інколи й відвідувачів. Слава про нашого пароха добралася і до школи, про нього почали говорити в єпископському місті. Черниці тільки те й робили, що розпитували мене про нього.

Не знаю як, але з дитинства я сповнювалася цікавістю, хвилюванням і тривогою, спричиненими, мабуть, щонайменше отим стосом книг, і все це зросло ще більше у школі, у шкільному спілкуванні, особливо з однією товаришкою. Вона надзвичайно прив’язалася до мене й, інколи, пропонувала разом вступити до монастиря, присягнувши та скріпивши присягу своєю кров’ю на вічне сестринство, а деколи — розповідала, із напівзаплющеними очима, про наречених і подружні пригоди. Звичайно, згодом я не знала нічого ні про неї, ні про її долю. Однак коли мова заходила про нашого дона Мануеля або коли моя мати щось переповідала мені про нього у своїх листах, — а це траплялося майже завжди, — які я читала своїй подрузі, вона вигукувала, немов в екстазі: «Яке щастя, дівчинко, мати можливість жити поруч із святим! Так, поруч із живим святим, із плоті та крові, і мати можливість цілувати його руку! Коли повернешся до свого села, пиши мені багато-багато, і розповідай про нього!»

Я провела у школі близько п’яти років, які тепер призабулися в далині спогадів, як ранковий сон, і в п’ятнадцять повернулася до мого Вальверде де Люсерна. Усе село вже було доном Мануелем: доном Мануелем із озером і вершиною. Я повернулася із жадобою пізнати його, віддатися під його опіку, щоби він вказав шлях мого життя.

Розповідали, що він вступив до семінарії, щоби стати священиком і батьком для дітей своєї сестри, яка тільки-но овдовіла; що в семінарії він виділявся гостротою розуму, та відкинув пропозицію блискучої церковної кар’єри, тому що бажав лише свого Вальверде де Люсерна, свого загубленого, наче застібка, села між озером і горою, яка розглядає себе в ньому.

А як він любив своїх! Його життя полягало у примиренні розсварених сімей, у наверненні примхливих дітей до батьків і поверненні батьків до дітей, а над усе — в утішанні засмучених і стомлених, і в допомозі всім легко померти.

Серед іншого, я пригадую, як повернулася з міста нещасна донька тітки Рабони, яку вважали зниклою, та вона з’явилася, самотня й викинута на вулицю, привівши дитинку, і дон Мануель не спинився доти, доки з нею не одружився її колишній наречений — Пероте — і не визнав її дитину, як свою власну. Він сказав йому:

— Будь батьком цьому бідному створінню, в якого є лише Той, що на небі.

— Але, доне Мануелю, це не мій гріх!..

— Хто його знає, сину, хто його знає!.. Та й, узагалі, не йдеться про гріх.

І сьогодні опорою та втіхою життя для бідного Пероте, паралізованого каліки, є той самий син, якого, заражений святістю дона Мануеля, він визнав своїм.

Проти ночі на Івана, в найкоротшу ніч у році, до нашого озера мали звичку приходити і все ще приходять бабиська — та й чимало дідуганів, — які вважають себе одержимими, біснуватими, але, як видається, є всього лиш істериками та, інколи, епілептиками, і дон Мануель навчився перетворювати озеро в овечу купіль і намагався полегшити їхні страждання та, за можливості, зцілити їх. І його присутність, його погляд та, над усе, солодкий вплив його слів і, ще більше, його голосу — що за диво голос! — були настільки великими, що відбувалися вражаючі зцілення. Його слава притягувала до нашого озера й до нього хворих з усіх околиць. А коли одного разу прийшла жінка, аби просити в нього дива для своєї дитини, то він, сумно усміхаючись, відповів:

— У мене немає дозволу від пана єпископа творити дива.

Над усе його турбувало, щоби всі ходили охайно вдягненими. А якщо хтось з’являвся в порваному одязі, він казав йому: «Сходи-но спершу до паламаря, нехай залатає твоє вбрання». Паламар був кравцем. І коли в перший день року того вітали з іменинами — святим захисником паламаря був сам Ісус, наш Господь, — дон Мануель хотів, аби всі приходили до нього в новій сорочці, і сам дарував сорочки убогим.

До всіх він виявляв однакову турботу, і якщо виділяв когось, то це були найбільш нещасливі та норовливі. А позаяк серед люду був один убогий дурень від народження — Бласіліо-дурник, — то до нього він виявляв найбільше ніжності та, навіть, зумів такого навчити, що його вміння видавалися справжнім дивом.

І та невелика жаринка розуму, що все ще тліла в голові дурника, запалила його, як бідну мавпочку, до наслідування свого дона Мануеля.

Його дивом був голос — божественний голос, який пронизував до сліз. Коли він відправляв Месу або урочисто промовляв слова подяки Богові, церква здригалася і всіх, хто чув його, охоплював глибокий трепет. Його спів, покидаючи храм, вкладався до сну на поверхню озера, біля підніжжя гори. А коли на проповіді у Страсну п’ятницю він вигукував: «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув?» — людей переймало таке ж велике дрижання, як воду в озері під час пориву північного вітру. Здавалося, що чуємо самого Господа нашого, Ісуса Христа, ніби Його голос проривається з того старого розп’яття, до чиїх ніг стільки поколінь матерів вкладали свої тривоги. І, почувши це, його мати, мати дона Мануеля, не змогла стриматися та з останніх рядів, де вона сиділа, вигукнула: «Сину мій!» І злива сліз пролилася серед нас. Ми вірили, що материнський крик вирвався з привідкритих уст тієї Скорботної Матері — із серцем проколотим сімома мечами, — яка стояла в одній із каплиць храму. Згодом, Бласіліо-дурень, тиняючись вулицями, повторював патетичним тоном, ніби луна: «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув?» — і робив це так, що, почувши його, в усіх, на велику радість дурня, задоволеного тріумфом свого наслідування, виступали сльози.

Його вплив на людей був таким великим, що ніхто не наважувався брехати при ньому і, навіть не йдучи до сповідальні, сповідався йому. Так, коли одного разу в сусідньому селі стався жахливий злочин, суддя — якийсь недоумок, що мало знав про дона Мануеля, — закликав його і сказав:

— Подивимося, доне Мануелю, чи зможете ви переконати цього розбійника зізнатися.

— Щоби, згодом, його було покарано? — перепитав святий чоловік. — Ні, пане суддя, ні; я ні з кого не витягую правди, яка може привести його до загибелі. Це справа лише між ним і Богом... Людська справедливість мене не стосується. «Не судіть, і не суджені будете», — казав наш Господь.

— Але ж, я, отче...

— Зрозуміло, ви, пане суддя, віддайте кесареві те, що належить кесареві, а я віддам Богові Боже.

І, вийшовши, подивився пильно на підозрюваного, і сказав:

— Пильнуй, аби Бог тебе простив, бо це найважливіше.

У селі всі ходили на Месу, хоча би для того, щоби почути і побачити його біля вівтаря, де, як здавалося, він увесь перевтілювався, а лице — спалахувало.

То була священна служба, що перетворювалася на народний культ, під час якого об’єднаний у храмі люд — чоловіки й жінки, старці й діти — кілька тисяч осіб в унісон декламували «Вірую»: «Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі...» — і так далі. І то не був хор, а лише один голос, один простий і єдиний голос, злитий голос усіх в одне ціле і перетворений в гору, вершиною якої, інколи невидимою з-за хмар, був дон Мануель. І дійшовши до «вірую у воскресіння мертвих і життя будучого віку», голос дона Мануеля тонув, ніби в озері, в голосі народу, наче він змовкав. І я чула гул дзвонів того села, про яке розповідають, що воно занурилося на дно озера — той самий передзвін, що, як також розповідають, чутно проти ночі на Івана — і то були дзвони села, зануреного в духовне озеро нашого народу; чула голос наших мертвих, які воскресали в нас під час оголошення таїнства віри. Згодом, коли дізналася про таємницю нашого святого, я зрозуміла, що він був, ніби караваном, який простував серед пустелі, втративши поводиря перед наближенням до мети, і подорожні взяли на плечі неживе тіло, аби донести його до обітованої землі.