Більшість не хотіли помирати і чіплялися за його руку, наче за рятівний якір.
У проповідях він ніколи не вдавався до звинувачень невірних, масонів, лібералів або єретиків. Для чого, якщо їх і так не було в селі? Він також не звертав уваги на погану пресу. Натомість, найчастіше у його проповідях звучали виступи проти злих язиків. Тому що він прощав усе і всім. Він не хотів вірити у злий намір будь-кого.
— Заздрість, — любив повторювати, — притаманна тим, хто примушує себе вірити, ніби йому заздрять; гірша за переслідувача — манія переслідування.
— Але, доне Мануелю, зверніть увагу, що мені хотіли сказати...
А він:
— Тому, що хтось хоче сказати, не маємо надавати такого ж значення, що й не зумисному...
Його життя було активним, а не споглядальним, він щосили втікав від байдикування. Коли чув про те, що неробство — це мати всіх бід, то відповідав: «І найгірше з усього — це мислити намарно». Коли я запитала в нього, що він має на увазі, то почула: «Мислити намарно — це мислити, щоби нічого не робити або мислити забагато про те, що зроблено, а не про те, що потрібно зробити. Сказано — зроблено або, іншими словами, не має нічого гіршого, ніж докори сумління без виправлення». Робити! Робити! Відтоді я добре зрозуміла, що дон Мануель утікав од марного мислення наодинці так, ніби його переслідує якась думка.
Тому він завжди був зайнятий чимось, не раз — винайденням занять. Для себе писав мало, так, що майже не залишив документів або записок; та, попри це, був писарем для інших, особливо для матерів, яким писав листи до відсутніх дітей.
Також займався ручною працею, допомагаючи в багатьох сільських роботах. У час молотіння він ішов на тік молотити і віяти, а, відтак, повчав і розважав інших. Відразу підміняв хворого в його роботі. Одного найлютішого зимового дня він зустрів промерзлого хлопчину, якого батько послав за якоюсь худобиною далеко в гори.
— Хлопче, — сказав він, — повертайся додому, зігрійся і скажи батькові, що я виконаю його завдання.
А повертаючись із худобою, зустрів цілком збентеженого батька, який ішов йому назустріч.
Узимку ділився дровами з убогими. Коли висох отой розкішний горіх («матріархальний горіх» — як він його називав), у тіні якого дон Мануель бавився в дитинстві, а плодами насолоджувався стільки років, він попросив, аби йому дали стовбура, відніс його додому і, розділивши на шість дощок, які заховав під своїм ліжком, решту віддав на дрова бідним. Також він любив робити м’ячі для розваги підліткам і чимало забавок для дітей.
Часто супроводжував лікаря у відвідинах хворих і роз’яснював його рецепти. Особливо цікавився перебігом вагітності та годуванням дітей, і вважав найбільшим богохульством оте «Цицька й турбота Господня» або «Ангелята небесні». Він сильно переймався смертю дітей.
— Народжена мертвою або померла відразу після пологів дитина, як і самогубець, — сказав він мені якось, — це для мене найжахливіше таїнство — розіп’яте дитя!
Якось, коли чоловік покінчив із життям, і його батько, будучи не з нашого села, запитав у дона Мануеля, чи він освятить могилу, той відповів:
— Звичайно, що так, адже в останню хвилину, в мить агонії, він, безперечно, розкаявся.
Також він неодноразово навідувався до школи, щоби допомогти вчителю, навчати з ним, і не лише катехізису. Адже він утікав од бездіяльності та самотності. Тому, перебуваючи між людьми, особливо серед молоді чи дітвори, він пускався в танок. І не раз починав танцювати під перші звуки тамбурина, аби затягти до танцю хлопців і дівчат, так, що декому його поведінка могла видатися комічним паплюженням священства, та в нього вона набувала священних і, навіть, релігійних рис. Дзвонив вечірній дзвін, він кидав інструмент, знімав головний убір — а за ним й інші — і молився: «Ангел Господній сповістив Марії: Радуйся, Маріє...» І згодом:
— А тепер — відпочивати до ранку.
— Найперше, — казав він, — люди задоволені тоді, коли всі задоволені життям. Задоволення життям — це найголовніше. Ніхто не повинен бажати смерті, доки Бог цього не захоче.
— Але я хочу, — сказала йому щойно овдовіла жінка, — я хочу піти за своїм чоловіком...
— Для чого? — відповів він. — Залишайся тут, аби довірити його душу Богові.
На одному весіллі він сказав: «Ой, якщо б я зміг перетворити всю воду з нашого озера на вино, на винце, опісля вживання якого ми б завжди веселилися, не п’яніючи ніколи... або, принаймні, піддавалися веселому хмелю!»
Якось селом пройшла група бідних акторів. Їхній керівник, що подорожував із важкохворого вагітною жінкою і трьома дітьми, які їй допомагали, грав блазня. Доки він був на сільській площі, розважаючи дітей і дорослих, вона, відчувши несподіване загострення, змушена була відійти під тривожний погляд блазня та регіт дітей у супроводі дона Мануеля, який згодом у куточку конюшні заїжджого двору допоміг їй легко померти. А коли свято закінчилося, люди і блазень дізналися про трагедію та прийшли до заїзду, де бідний чоловік, ридаючи, сказав: «Правду говорять, отче, що ви святий», — і наблизився до нього, бажаючи поцілувати йому руку, але дон Мануель відсахнувся та, взявши руку блазня, сказав голосно, щоби всі почули:
— Святим є ти, шановний блазню; я бачив, як ти працюєш і зрозумів, що твоя робота не лише годує твоїх дітей, але й веселить інших, тому твоя жінка — матір твоїх дітей, яку я провів до Бога, доки ти працював — спочиває в Господі, і колись ти поєднаєшся з нею, а тобі платитимуть, сміючись, ангели, яких ти змусиш веселитися на небесах.
І всі, великі й малі, плакали, і плакали як від жалю, так і від таємничої радості, в якій потонув отой жаль. Уже згодом, пригадуючи ту урочисту мить, я зрозуміла, що незворушна радість дона Мануеля була тимчасовою, земною формою його безконечного і вічного смутку, який він із героїчною святістю приховував від зору та слуху всіх інших.
Своєю незмінною активністю, своєю участю в турботах і радощах інших, він, здавалося, хотів утекти від самого себе, хотів утекти від своєї самотності. «Я боюся самоти», — повтррював він. Та все ж інколи він самотньо прогулювався берегом озера, серед руїн того старого абатства, де, напевне, досі спочивають душі благочестивих цистерціанців, яких отут поховала в забутті історія. Там все ще збереглася келія так званого отця-капітана, на стінах якої, як кажуть, досі проглядаються краплини крові, розприскані під час самокатування. Про що думав там наш дон Мануель? Я пригадую лише, як, розмовляючи про абатство, запитала, чому так сталося, що він не пішов у монастир, на що той відповів:
— Це не тому, що мені доводилося, хоча й доводилося, піклуватися про мою овдовілу сестру та племінників — нехай Бог допоможе всім нужденним, — а тому, що я не народився для відлюдництва, для пустельництва; самотність убила б мою душу, а щодо монастиря, то мій монастир — це Вальверде де Люсерна. Я не повинен жити наодинці; я не повинен померти наодинці. Я мушу жити для своїх людей і померти для своїх людей. Як я зможу врятувати свою душу, якщо не врятую душі своїх людей?
— Але ж були святі пустельники, самітники... — відказала я.
— Так, їх Господь наділив благодаттю самотності, якою обділив мене, тому я мусів зректися. Я не можу втратити своїх людей, аби врятувати свою душу. Таким сотворив мене Бог. Я не зміг би стерпіти спокус пустелі. Я не зміг би наодинці нести хреста народження.