— Демку Петровичу, вихиліть чарочку з дороги! — запросив господар.
— Для сугріву душі і рук не завадить, — охопив кощавою пропеченою рукою глиняну з червоним цвітом чарку. — Ваше здоров'я! Ой!.. З чого ж ви її, мокруху, на скаженівку переганяєте?
— Це запитайте Федоренка! — засміявся дядько Стратон. — Він з якогось весілля доп'яв такого зілля.
Демко Петрович зітхнув:
— Музика за свою роботу має веселуху, а гончар — жовч.
— Чого це ви такої сумної завели? — здивувався дядько Себастіян. — Хто вас зобидив?
— А будеш на свят-вечір слухати грішне?
— Та що робити? Послухаю.
— То й мотай на вус. Я, Себастіяне, дуже розумію різних і всяких, яким положено ненавидіти нас. Але ніяк не второпаю, з якої це хвороби іноді свій свого ненавидить, свій свого поїдом їсть, свій свому і дорогу, і життя вкорочує.
— Хто ж вам життя вкорочує? — насторожилося міжбрів'я дядька Себастіяна, і насторожилось усе його обличчя, полатане вітряними лишаями.
— Ет, багато казати, та мало слухати, — хмурніють очі майстра, в яких і зараз, і довічно будуть мінитися полиски гончарських вогнів.
— Говоріть! — наполягає дядько Себастіян.
— А я думаю: ми говоримо більше, ніж треба, та й більше, ніж треба, віримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком добувати собі мед, а когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.
— Хто ж вас ужалив?
— Не мене, а мою працю. Це навіть гірше, ніж мене. Того й притарабанився до тебе, голово! — Демко Петрович заглянув до свого мішка, понишпорив, вийняв з нього кахлину і показав дядьку Себастіяну. — Поглянь, коли хочеш, на мою цяцьку.
Ми всі потягнулися до перепечених рук майстра. На його ніжній полив'яній кахлі з очерету злетіла качка, злетіла в зелений світанок, до ще не видимого сонечка. Чорне око птиці довірливо, по-людськи дивилося на нас, а з її крила відірвались дві краплинки води чи роси.
— Боже, як гарно! — аж застогнав кобзар.
А дядько Себастіян поцілував Демка Петровича.
— От чоловік! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини зробити!
— Бог Адама теж виліпив з глини, — вкинув слівце Себастіянів батько, і знову мав за це сміх, і знову поглянув на піч, де лежав його кожух.
— Спасибі вам за радість, — подякував гончареві дядько Стратон.
— І справді ви маєте хоч краплину радості? — подобрішали вогнем накупані очі Демка Петровича. Він таки знав, що його праця повинна подобатись людям, але хотілося, щоб вони ще і ще раз ствердили це й розмили невсипущі сумніви, непевність, які більше тримаються душі творця, аніж ремісника.
— Про що й казати, — аж зітхнув дядько Себастіян, придивляючись до кахлі. — І як воно так виходить у вас, що від кахлини аж повіяло весною?
Добра і соромлива посмішка обвела зморшкуваті уста гончаря:
— Бо я перед тим, як робити, викликав до себе весну: і зелені лужки, і синю воду, і верби над нею, і сонце над вербами. От коли вони стали біля мене, то руки самі потягнулись до праці.
— Не знаєте ви ціни своїм рукам.
— Найшовся такий, що склав їм ціну, — зажурився гончар.
— Що ж воно трапилось?
— Оце ж побачив мої цяцьки Юхрим і обклав їх таким патентом, що треба покидати свою забавку.
— Що?! Юхрим вас обклав?! — одразу ж розгнівався дядько Себастіян.
— А хто інший? Своячок!
— Не своячок, а книшохап! — нахмурився дядько Себастіян.
— Хіба ж втямки паскуді, що я на горшках та глечиках більше б заробив?
— Ви йому про це казали?
— І казав, і благав, і сварився. А він ухопив мою душу, мов кат, і потягнув її на протокол, наче на шибеницю. Такий сором, таку неславу кинув на мої роки і працю.
— І ніхто не рятував вас?
— Тоді мене міг би врятувати або мій у його кишені червонець, або чийсь вищий чин.
— Ну, то я ще з ним, нікчемою, побалакаю! Я йому!.. — Дядько Себастіян чогось не доказав, кинувся до жердки і похапцем почав одягатися.
Гості й батько насипались на нього:
— Почекай, Себастіяне. Хіба ж завтра дня не буде?!
— Нащо він тобі на святий вечір здався!
— Я комусь зроблю його грішним!
— Навіжений, чи ти не здитинів? На кого ж гостей покидаєш? — знову розгнівався батько.