— Від сьогодні не знаю і знати не хочу!
— І ви за таку дрібницю, пробачте, за глину, зобиджаете чоловіка?
— А де ти навчився так зобиджати і применшувати людей?
— Ну, ви ще не знаєте мене, — сумно похитав головою Юхрим.
— Іще раз скажу: і знати не хочу тебе.
— То чого так швидко? — Юхрим схрестив руки на грудях і посміхнувся, мов змія. Тепер він уже не боявся нікого. — Я, натурально, розумію: в червоних козаках вам швидко треба було махати шаблею, а рішення приймайте поволеньки, бо посковзнетесь на глині, — вона слизька, — тицьнув пальцем на кахлину з качкою.
— Іди, слизький, звідси! — бліднучи, стишив голос Василь Іванович. — Завтра ж передаси свої справи.
— Не маєте права! Я, натурально, державну копійку оберігаю! — вискнув Юхрим.
— А нам треба оберігати державу від таких бовдурів!
— Я і про це скажу вищестоящим інстанціям! Я свого не подарую!
— Відчиняй двері! — підвівся з-за столу дядько Стратон, і Юхрим одразу вискочив з хати.
— Оце кому-кому, а мені дістанеться, — зажурено сказала тітка Христина, перезирнулася з дядьком Себастіяном, покосувала на стіл та й пішла порядкувати до мисника.
— За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб ваші твори і в столиці порадували людей! — чаркується з гончарем Василь Іванович.
— Спасибі.
— Христино, бери чарку! — наказав дядько Себастіян.
— Маю клопоту й без неї.
— Чого це не повну налили їй?
— Це щоб я її сльозами, як свою долю, доливала, — тітка Христина торкнулась рукою до щік, на яких і досі бунтувались рум'янці.
— За твоє здоров'я, Христе.
— За ваше, люди добрі, — і молодиця втерла очі.
— Ти чого?
Тітка Христина довірливо й сумно поглянула на Себастіяна:
— Послухались вуха його язика, а тепер горя і відром не винесеш. Аякже!..
— І де мої очі були, як ти дівувала? — тихо спитав себе дядько Себастіян.
— Ой! — тітка Христина здригнулась і самим смутком прошепотіла: — В лісах тоді були твої очі.
— І кого тепер винуватити, ліси чи себе?..
Молодиця щось тяжко відвела рукою од себе, зітхнула:
— Ет, не будем про це… Не кожен стрічає свій щедрий ранок чи щедрий вечір… Що тепер мій хитрий мацапура витворяє?..
Вже потім село дізналося, що Юхрим після розмови з головою повітвиконкому метнувся із доносом і скаргою аж у Вінницю. І там вразив, здивував і розжалобив працівників губфінвідділу своїм коронним, звідкись поцупленим реченням, що він, дбаючи про державний карбованець, навіть з-під гадюки витягав копійку. Справа закінчилась соломоновим рішенням: з Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу…
— А що це за хлопчак у тебе? — зиркнув на мене Василь Іванович.
— Михайлик! — одним словом відповів дядько Себастіян.
— Це часом не той, що космографію читав? — примружився голова повітвиконкому.
— Він самий!
— То он який ти? — дивується Василь Іванович і наближає до мене дрімливий туманець своїх незвичних очей. — Дуже кортить читати?
— Дуже, — ніяково кажу я.
— А як ти читаєш? Від дошки до дошки й посередині трошки?
— І посередині трошки, — хитаю головою і не журюся.
— І що тепер читаєш?
— Ет!
— То чого запишався?
— О! Таке скажете, — починаю пекти раків.
— Як ця книжка зветься?
— «Арабська земля і Магометова віра».
— А це тобі доконче треба знати? — і сміх закружляв навколо мене, мов танець.
То що мені залишилося робити? Теж сміятися.
— І в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а їх нема, — обізвався дядько Стратон.
— Біда? — співчутливо дивиться на мене Василь Іванович.
— Не так біда, як прибідок, — одходячи, відповідаю йому.
— А читати ж хочеться?
— Аж душа болить.
— От цього я не хочу, щоб у малого душа боліла, — і Василь Іванович повів навскісною бровою на дядька Себастіяна. — Прошу тебе, при нагоді заскоч у Майдан-Трепівський[3] — там тепер найкраща бібліотека.
— Оце діло! — схвально кивнув головою дядько Себастіян і весело зирнув на мене. — Там книжок — море!
— Ой! — несамохіть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив рукою уста, а всі засміялись, навіть Себастіянів батько приязно похитав журною головою.
А Василь Іванович вийняв з кишені записну книжку, відсунув од себе полумисок із холодцем і почав на папері виписувати радість для мене.