Бувають дні — безжурні юнаки
Вбігають, в дикім перегоні,
Щоб цілий світ, блискучий і п’янкий,
Стягнути звідкись у мої долоні.
На жовтій квітці декілька краплин —
Ясне вино на золотавім лезі.
І плине в серце найхмільніший плин:
Далекий шум незроджених поезій.
Буває час: палахкотять уста,
Тремтить душі дзвінке роздерте плесо,
Немов хтось кинув здалека листа
І кличе десь — без підпису й адреси...
Життя кружляє на вузькій межі
Нових поривів, таємничих кличів,
І видаються зайві і чужі
Давно знайомі речі і обличчя.
В осяйну ж мить, коли останком сил
День розливає недопите сонце,
Рудим конем летить за небосхил
Моя душа в червоній амазонці.
І вже тоді сама не розберу:
Чи то мій біль упав кривавим птахом,
Чи захід сонця заливає брук.
Для тебе ж захід — завжди тільки захід!
Чергують ночі — чорні і ясні —
Не від вогню чи темряви безодні,
Лише від блиску спогадів і снів,
Усіх ударів і дарів Господніх.
І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть — не зимне умирання.
Бо серед співу неспокійних днів,
Повз таємничі і вабливі двері,
Я йду на клич задимлених вогнів —
На наш похмурий і прекрасний берег.
Коли ж зійду на каменистий верх
Крізь темні води й полум’яні межі —
Нехай життя хитнеться й відпливе,
Мов корабель у заграві пожежі.
Безсмертне
Упало світло ліхтарів
На день конаючий і тихий,
Та перед смертю він зустрів
Посмертні свічі дивним сміхом.
І мабуть, кожен з нас відчув
Той сміх, як переможну силу,
Як перенесену свічу
За межі схилу.
І це тому я, мов у сні,
Пішла серединою вулиць,
І очі зустрічні, ясні,
Не глянули, а розчахнулись!
Та я минала всі вогні,
Мов світло не своєї брами,
Бо чула: ждане довгі дні
Вже йде з безсмертними дарами.
Неповторне свято
Гарячий день — і враз достигле жито
І доп’яніють обважнілі грона.
Він ще незнаний, ще непережитий,
Єдиний день — мого життя корона.
І що це буде — зустріч, чин, екстаза?
Чи дотик смерти на одну хвилину?
Душа дозріє, сповниться відразу
Подвійним смаком — меду і полину.
А дивне серце — п’яне і завзяте
Відчує певність, мов нехибну шпаду.
Мій день єдиний! Неповторне свято!
Найвищий шпиль — і початок до спаду!
Вірність
Від сонця свят і непогоди буднів,
Щоб не змінилися безцінні фарби,
В твою скарбницю я складаю скарби,
Які дає мені моє полуднє.
Скарбницю ту ти залишив безжурно,
А я сховала у глибокий спокій,
Де інших пристрастей рвучкі потоки
Її не змиють у годину бурну.
Приходять люди й золоті пориви
Дають за скарби, що господар кинув, —
Та я не хочу за найвищу ціну
Віддати те, чим володіє Привид.
Так часом хтось у невимовній вірі,
Яку не вбити ні рокам, ні втомі,
Пильнує квіти у порожнім домі
І сум кімнат самітним кроком мірить.
Перед вікном шумлять, шумлять тополі
І захід сонця — мов кривава рана,
А на столі розкрита книжка Пана,
Що, може, не повернеться — ніколи.
Без назви
Д. Д.