Бачиш — стіни зникли, мов примари!
Трави лізуть нам під закаблуки, —
А над нами рожевіють хмари!
Перед нами зеленіють луки!
Тільки зловиш — радісно і в’юнко
Закручу тебе звитяжним рухом,
А з оркестри бризне поцілунків
Весняна, бурхлива завірюха!
Сонячний спогад
Василеві К.
І
Мій чорний день хитнувся і розтанув,
Гарячим сонцем спалений згори.
Це знову ти, ніколи не коханий
І завжди близький, спогадом гориш.
Ось я вдихнула чудодійний розчин
Ясного сміху, променястих слів,
I знов вернула на поля і площі
Своїх давно перейдених шляхів...
Де не було примар на виднокрузі,
Де на терезах вірної ваги
Так, як тепер, моїх непевних друзів
Не відтягали — певні вороги.
II
День липневий жовто-червоний,
І дзвінкий, мов веселий рій!
Чи ж не молодість наша дзвоном
Розліталась від наших мрій?
У воді швидкі перегони,
Відпочинок на межах піль.
Чи ж не молодість наша дзвоном
Ударяла у срібло хвиль?
І від сонця цілком бронзові,
Заблукавши в зелену тінь,
Ми звірялись собі в любові...
До героїв і до богинь.
III
Де ж ти смієшся, думаєш і ходиш
З незмінним сяйвом в сонячних очах?
Мій любий хлопче, знов нагрілись води
І спіє липень в теплих овочах!
«Ніч була розбурхана і тьмяна,..»
Ніч була розбурхана і тьмяна,
Вітер грав і рвав напнуті струни.
Я пила самітно, аж до рана,
Темний розпач — найгіркіший трунок!
А над ранком, зором помертвілим,
Розгорнувши спопелілий морок —
Віднайшла я непоправний вилом
На землі, на небі і в просторах.
Та в душі, як день слабий і сірий,
Прокидалась втіха блідолиця,
Щоб навчать мене нової віри:
У житті нічому не молиться.
Чорна площа
I
Це ввижається в ніч, ледве змучена пам’ять
Божевільних думок від вогню не хоронить,
І вони закипають, іскряться снопами,
Щоб пізніше застигнути сріблом на скронях.
Тільки вранці, як вітер полоще
Звислі руки дерев і пропалені чола,
Я лишаю її, чорну, стиснуту площу,
I виходжу у світ — з синім небом довкола.
II
Сірий натовп, похмурий натовп,
І не очі, а темна муть.
Хтось зігнувся — камінь підняти,
Хтось зірвався — мене штовхнуть.
А один сковзнув по асфальті
І в лице мені засвистав.
Вчора він цілував мої пальці,
А хотів цілувати уста.
Сміх жіночий злорадо тріснув
І у горлі здушив мій клич.
Як же ж душно і як же ж тісно
В олив’яних кліщах облич!
Підгинаються, в’язнуть ноги...
Очі п’ють безпросвітну тьму.
Мить одна — і безсилий стогін
Розколише застиглу муть.
III
Мужні пальці торкнулись рук,
Хиже серце забилось поруч.
Знову тіло — напнутий лук,
Гостра радість — стрілою вгору.
Відсахнулась на мить юрба,
Покотилось по ній потоком:
Не чіпати лише раба,
А такого — цілити в око!
На чолі твоїм темний знак,
Кров червона тече струмками,
Та тепер я за двох міцна
І за двох піднімаю камінь.
Не загинеш! За муром день
Ллється з неба вином гарячим,
І життя не стоїть, а йде
З гострим сміхом і гострим плачем.
Олив’яне лице юрби
Згине в сонці і блискавицях —
Тільки вітер нас буде бить
По звитяжних, щасливих лицях!