«Гострі очі розкриті в морок,..»
Гострі очі розкриті в морок,
Б’є годинник: чотири, п’ять...
Моє серце в гарячих зморах,
Я й сьогодні не можу спать.
Але завтра спокійно встану,
Так, як завжди, без жодних змін,
І в життя, як в безжурний танок,
Увійду до нічних годин.
Придушу свій невпинний спогад.
Буду радість давати й сміх.
Тільки тим дана перемога,
Хто й у болю сміятись зміг!
1933-1939
Д. Д.
Наближається спогадів повінь...
Незнаний нам початок і кінець,
Не розуміємо таємну міру,
Коли життя сплітає у вінець
В незнаній черзі віру і зневіру.
На світлий день спадає чорна тінь
Зловіщих хмар, мов жалобний серпанок,
А зимну ніч, безсилу від тремтінь,
Бере в обійми полум’яний ранок.
Залізну силу, що не має меж,
Дихання Бога в сльози перетопить
І скрутить бич безжалісних пожеж
З маленьких іскор, схованих у попіл.
«Так кроки — нами зв’язані навік...»
Так кроки — нами зв’язані навік
У Божих меж — назавжди розминулись.
Без теплих слів, без дрогнення повік,
Ми попрощались десь на розі вулиць.
Але, буває, крізь вогонь межі
Минулі дні вертаються, як спогад.
Ми завтра знов не будемо чужі,
Цей світлий дар приймаючи від Бога.
Засудженим
Біласові й Данилишинові
Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати — не битись, а спать
В ніч, коли у в’язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п’ять.
І коли приволікся заплаканий ранок,
Вас покликала смерть у похмурій імлі —
А тепер наші душі і топчуть, і ранять
Ваші кроки останні по зимній землі.
А тепер в кожнім серці пожежу пригаслу
Розпалили ви знову — спаливши життя.
І мов гимн урочистий, мов визвольне гасло,
Є для нас двох імен нерозривне злиття.
Над могилою вашою тиша і спокій,
Та по рідному краю — зловіщі вогні.
І піти по слідах ваших скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг
На смерть Грицька Чупринки
Смерті в очі я загляну,
Жах могильний я стерплю, —
Все одно я маю рану,
Нестерпучу, нездоланну, —
Рану смертного жалю!..
До великої покори
На розпутті при дорозі
Судять Байду Яничари
В Золотім галатськім Розі...
«Кто дальше?.. Он!.. А!.. стой...» —
гукнув чекіст.
«Нагана» звів і втомлено гикнув...
І вишкір на губах заблис.
Очима впився, вовчо бликнув...
Розлягся постріл... він стояв...
«Да нікак волшебнік?!» —
Сміх садистичний залунав. —
«Іль правят за тєбя малєбні?..»
А він стояв — у пеклі мук,
Мов прадід Байда на покарі, —
З погордою до тих звірюк,
Чадних людоподібних тварів...
«Да за Украйну нє малісь...
Нє то — ведь промахнусь я снова...»
І вихром «так було... колись.
У ворогів все тая ж мова...»
Зі сміхом злився постріл знов...
Зловтішне: «Дудкі, брат, —
Нє промах!..»
Патьоками дзюркнула кров.
Орла завмер останній помах.