Але є у О. Теліги речі, які вказують, як далеко б вона пішла ще цим шляхом:
(«Безсмертне»)
Так: «ждане довгі дні» (і літа) прийшло занадто скоро.
Факт смерти в нашім суспільстві завше знімає печать мовчання (недооцінювання: замовчування, авторського усамотнення) за життя і дає початок славословам, зазвичай надмірним і, зазвичай, невлучним. Коли їх чуєш, то огортає радше ніяковість і пригноблення та ще сором за брак почуття міри і стилю.
На щастя, з пам’яттю Олени Теліги до цього ще не дійшло і, може, Бог дасть, не дійде. Занадто, що так скажу, «ластично» відділювалася вона від «громади», занадто належала до тих, кого демагоги і ображені претенденти звали «чужинцями», занадто, цілою постаттю своєю — вона яскраво заперечувала всякі «урочисті академії» та «вшанування».
Хай же не буде над її пам’яттю порожньої бомбастики чергових пописувальників, хай не буде того безсоромно-плаксивого «кру-кру», проти якого з жахом протестував Леонід Мосендз у знаних сильних своїх віршах. Хай Олена Теліга ніколи не переступить в категорію «наших вельмишановних» і — навіть — «великих»...
Хай лишається і по неймовірній своїй смерті тим, ким була за життя. І хай їй буде суджена, як поетці, вічна молодість безсмертя: власне, єдина нагорода кожного справжнього поета.
Може це й буде те, що їй колись ввижалось:
«Українське слово», 1952, ч. 537, березень.
Дмитро Донцов. Поетка вогненних меж
Правду казали римляни, що поетом не можна стати, поети родяться. Не можна вивчитися на Шевченка, ні на Бетховена, бо твердження латинців відноситься очевидно до мистців узагалі. Як на пророків, сходить на них — коли вони з Божої ласки — Дух Святий, відкриваючи їм речі, незнані не лиш звичайним смертним, а часом — перед тим — і їм самим. В шалі натхнення говорять вони про глибокі таємниці життя і смерті, і сама мова їхня стає загадковою і містерійною. Їхню мову, як мову Данте, або нашого Кобзаря, відшифрову-ють потім сотки коментаторів. Думки, пророцтва тих поетів-візіонерів, їхні відчуття виливаються їм неначе в трансі — на самітніх проходах, в безсонні ночі, в пропасниці.
Такою поеткою з Божої ласки була Олена Теліга. Оригінальна в образах та ідеях, цілісна, як рідко хто інший, елеґантна у формі своїх віршів, елеґантна у своїй статурі «прудконогої Діяни» («кругом пані» — казав Шевченко), горда в наставленні до життя, — вона лишила нам взір справжньої панської поезії в найкращім значенні слова, поезії, позбавленої всього вульгарного, простацького. З’явилася вона, спалахнула і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-червонім небі війни й революції, неначе блискуча звізда, лишаючи, хоч згасла фізично, яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам.
Такий був і стиль її поезії. Ставила до себе, як до поет-ки, великі вимоги. Цим пояснюється невелика числом кількість її поезій. Тим пояснюється, що так тяжко було її намовляти на видання збірки. Коли мала перетворити, вилляти в остаточну, закінчену форму — «далекий шум незроджених поезій» своїх, шукала для кожної емоції слова, яке віддало б її точний сенс. Кожному почуванню мало відповідати лише одне, єдине слово, що пасувало до тієї емоції. І того слова шукала не раз довго і вперто, не хапаючись вставити якесь інше. Мала геніальний дар в’язати близьке з далеким, нинішнє з майбутнім або з учорашнім. В зерні вже бачила рослину, в цвіті — плід, в життю — смерть, в смерті — життя...
Архітектонічна будова її віршів не має того строкатого, без ясної структури і заміру, стилю, розлізлого, не скутого одною ідеєю, який не раз вражає в інших. В Олени Теліги — шляхетність ліній, скупість, лаконізм виразу, незвикла доцільність будови. Ця будова пнеться вгору, через край, за межу, в простори, в повітря, понад мури. Рветься з нестримною силою на кам’янистий верх, на найвищий шпиль. Пнеться в далечінь, наче напнутий лук. Стрункість лінії, пружність будови. Загальне враження чогось, що пориває душу від приземного, сірого, буденного — в небо, в височину.