Подібна й колористика її поезій. Не знайти в них «тріпотно пестливих», або «рожево мрійних» барв, часто уживаних нашими ліриками. Не знайти теж сірості брудно-рожевих чи брудно-голубих красок, які роблять такими нудно одноцвітними вірші перечулених естетів. Найбільш не терпить вона сірості! Не знайдете в неї півтонів, ані невиразних переходів від одної до другої барви. Натомість всі фарби яскраві, блискучі. Пишноцвіт-ний малюнок з контрастових барв — не холодних, а гарячих.
Що поривало її уяву в крутіж нового танцю? Передусім її поривчаста, трагічна натура. Крім того — передчуття спасенної завірюхи, яка сколихне застоялу воду ненависних буднів. Це вже не свавільний жест, не сама гра в небезпеку. Тут є щось більше! Тут з неї говорить пророчиця-вістуня, яка бачить лихо, неминуче, як удар Божого бича по спантеличеній, здурнілій людськості і яка знає своєю великою інтуїцією — і свого народу, і своє власне призначення в цій завірюсі. Воліє цю бурю.
Прагне, щоб у ній активно жити, щоб вона нарешті вдарила. Вирази і образи, якими повна її поезія, — це: вихор, вогонь, пожежа, «весняна бурхлива завірюха». «Роздерти звички, як старі котари», «віднайти вікно у сірім мурі одностайних рухів». Іти у «задимлений чорний морок» незнаного і жданого прагне вона...
...Часто спадають на людину й на цілі народи враз — «удари і дари Господні».
Полярність життя! Захоплення, порив, передчуття страшної і звабливої завірюхи, але й посмак страшного дійсного. Посмак не лише насолоди героїчним чином, буйним шалом, але й присмак сліз і крові страждання. Тому передчуття цієї нової епохи наповнене для неї подвійним смаком «меду і полину».
Звідки береться ця подвійність?
Як людина, що гостро переживала ганьбу й рабство своєї нації, чулася вона в нудних мурах проклятого межидіб’я, мов вільний птах, що рветься крізь ґрати. Вона знає, що той, хто хоче передертися через дротяну загороду, або зломити ґрати, щоб вирватись на волю, може це зробити, тільки лишаючи за собою подерті крила, шматки вирваного м’яса, сліди крові. Іноді й саме життя. У неї завжди приходять такі вирази — як «дерти рамки», «душі роздерте плесо», «розбити вікно», «зробити вилім в мурі» і т. ін. Але, хто дере рамки, може скалічити руку! Хто злітає вгору, може впасти додолу! Хто вандрує краєм прірви, на гірські шпилі, може звалитися з кручі! Всякий перескок через вогненну межу є небезпечний. Хто, як в старі часи середньовіччя, по довжелезній драбині вдряпується на вали здобуваної твердині, може бути зіштовхнений в провалля. З тим, хто переступає межу, є як з дитиною, що переступає межу невидимого й родиться в наш видимий світ: тоді завше рветься крик і ллється кров, і біль і радість, що нова людина прийшла на світ.
Подібне буває і з цілими народами. Народ, який хоче пірвати кайдани і «вражою злою кров’ю волю окропити», проливає і потоки власної крові. Поетка знає, що — «не чіпають тільки раба», знає, що хто вандрує по шпилях, того «чекає прірва на кожнім кроці». Знає більше: що пророків, які з дому неволі вказують народові великі шляхи визволення, чекає каміння та хрест. Кликала ж вона роздерти старі котари! Посилала ж прокляття старому світу! Як же ж не повстала б проти неї ціла зґрая не тільки Пилатів, Іродів, а й «рідних» Юд і фарисеїв? Та й збаламучений натовп народу байдуже відвернеться від всякого, хто мав іти на хрест.
Хто ступив на цей шлях, чи міг він припускати, що ступатиме ним без бою і без болю?! В своїй поезії Теліга часто порушує тему апостолів нової Правди і байдужої на їх слово юрби. Холодний і тупий натовп мариться їй на вулицях чужих міст, у вірші «Чорна площа» або у другім — «Поворот». І в її прозі, в статтях і в есеях. Нехибно відчувала, що не стрінуть ласки слуг князя світу цього ті, які несуть на своїм стягу ворожу йому ідею або символ нової віри. Таке нове «вірую» несла вона в своїй поезії...
Віра і любов... Які це замацкані пальцями недовірків та егоїстів поняття! Які витерті від ужитку бездушними сентименталами і фарисеями! У поетки ці слова заблисли їх свіжими, пишноцвітними барвами, первісним вогнем. Її віра, її любов — не мають нічого спільного із змістом, що його вкладають в ті поняття офіційні проповідники тих чеснот нашої цивілізації, від яких відлетів уже Дух Божий.
Що таке віра? Це — «здійснення ожиданого, певність невидимого» — дефініція Ап. Павла. Бо з невидимого вийшло видиме. Віра — це нестримне бажання перетворити мрію в реальне життя. Вона не тільки зцілює хворих людей, а й цілі народи, які вірять у можливість свого зцілення. Чому дає віра таку міць тим, хто її має? Бо удесятерює непевний і хитливий людський розум, його силу. Хто вірить — того не збити, не захитати в його вірі жодними людськими «доказами». Той піде по воді і не переконати його, що сила тягара тіла потягне його на дно. Такого, як сновиду, не переконати, що небезпечно для життя лазити по даху на краю високого будинку. Такий, хоч прикутий до ліжка невиліковною — як на людський розум — хворобою, візьме одяг свій і піде. Віруючий є певний, що молитвою і вірою осягаються тілесні, матеріальні наслідки. Вірить, що з п’яти хлібів можна зробити тисячі, з води вино, з маленької іскри роздмухати пожежу. Вірить, що невидиме кермує видимим і формує його.