Цю віру мала Теліга...
Справжня поезія — це містерія, тайна, як кожне мистецтво. Але серед цих останніх найбільшою містерією є слово, поезія. Поети ж і поетки, ці жерці і жрекині, повідають нам не щось вивчене або вичитане, а — їм самим не відомо ким або чим зіслане й відкрите згори...
Хто помине містичний момент у творчості Олени Телі-ги, той не зрозуміє істоти її поезії, ні її натури. Бо мала вона значною мірою загострений зір поетів з Божої ласки. Бачила духовими очима, за доступним тілесному оку світом, з його видимими змислами контурами, — укриту, невидиму суть явищ. Бачила за ними невидимі діючі сили, пов’язані з такими ж силами всесвіту. Бачила акцію в нашім світі — вищої Божественної сили, панування її одвічних законів. Прочувала наперед, як вже зазначено, грядучу пожежу, в якій згоріла сама.
Звідки ця інтуїція, цей містичний чар, що віє майже від кожного з її віршів? Звідки ця певність полярності життя? Звідки розуміння нерозірвальної злуки позитиву й неґативу, болю і радості? Звідки ці таємничі символи, які безнастанно стрічаємо в неї, як — межа, вогонь, вино, беріг, корабель, брама? Звідки ця радість сподіваної смерті, ця незбагненна віра і любов? Та віра, що не питала, а знала?
Ці запитання тим більш оправдані, що наша поетка, подібно як і Леся Українка, що її вона так нагадує, сформувалася такою, якою її знаємо, — всупереч зовсім інакше настроєному її оточенню. Якимсь незнаним чудом вихопився з її душі вогонь прадавньої нашої національної містики, зовсім чужої її добі, байдужої до таємниць життя. Я не знаю ні одного, після Шевченка, поета, якого поезія була б так насичена ідеєю Божого Провидіння. Але такі з’явища бувають, і коли ми хочемо збагнути цей характер її поезії, мусимо заглянути в містику старого Києва, християнську й передхристиянську, занесену на Україну разом з культурою старої Еллади, колись такою поширеною в нашій Понтиді і на Дніпрі. Бо, як каже Св. Августин, — всі релігії мають в собі щось з Правди, і елементи Правди у всіх релігіях — є власне християнські елементи в них».
Що таке екстаз? — Це захоплення, зачарування чимсь, і водночас — атрофія, знечулення всіх фізичних почувань через напружену контемпляцію, візію, оглядання, подив, адорація чогось надзвичайного, надприродного, що стрясає всю душу. Таке зустріло Савла на шляху до Дамаска. У Теліги це було сліпуче сяйво, до якого рвалася хоч би за ціну розлуки з фізичним життям: спалити пристань, згубити кермо, плисти на хвилях екстазу, горіти і згоріти. Вся філософія її маленької розміром збірки поезій, але такої глибокої змістом, — це почуття органічної зв’язаності з космосом, з його законами й веліннями; зв’язаності і її самої як істоти з тіла й душі, і її країни. Сонце, вітер — її стихія. Вклоняється просторам за світлу радість жить. Від сонця радість життя і тілесного, і духового. П’яна тим духовим сонцем, наче якимсь життєдайним, іскристим вином, яке живить душу. До нього злітає її душа, неначе — «в повітря цвіт дерев». З сонця черпає кров, якою наливаються її жили й мозок, і її серце — «через край вино». Цей дар зсилає на неї, на людину, якась вища сила — «незнане Щось», яке приносить нам всі наші стремлін-ня і пориви. Це Щось ллє вогонь в наші думки. Це Щось наливає в наше серце — «найхмільніший плин», еліксир життя. Це Щось, в інших поезіях — Хтось кличе нас в незнану путь — «без підпису й адреси» на чийсь далекий прекрасний берег, кличе «воскреслу душу у осяйну путь». Хтось!
Звідки в неї бралася та віра і та любов? Те невгасиме горіння душі? Де було джерело її мудрості, її пророчого шалу? Звідки багато знала з таємних речей вона, яка ніколи не пізнавала і не вчилася тих таємниць? Яка ніколи не читала ні Сковороди, ні інших містиків наших і не наших? Яка вродилася і формувалася серед інтелігентського оточення початків XX віку, яке майже ніколи до Євангелії не заглядало?