Я вже говорив про її самоініціацію, самовтаємничен-ня в речі, незнані багатьом, а коли декому й доступні, то хіба шляхом довгих і великих зусиль та медитацій. Дати відповідь на ці питання, або — краще сказати — спрецизувати тезу її самостійного шукання і віднайдення містерій буття, зможемо, коли уявимо собі ту стихію, в якій жила й горіла, сепарована від байдужого оточення, її душа.
Це була стихія вогню і зараз побачите, для чого це підкреслюю. Вже з цитованих її віршів видно це. Безперестанно в неї вирази як — роздмухані вогні, вогонь межі, полум’я вогненних блисків, серце у вогні, клич задимлених вогнів, вогненні блискавиці, полум’яні межі, вогненні блиски і т. ін. Не треба тут також повторювати, як часто приходить у неї слово «сонце». Чи це припадково?
Друга стихія, якою овіяна її поезія, це вітер. Знов пригадаю деякі згадані вже вирази: її душа — польовий буйний вітер. Маса таких виразів як — весняний вітер, весняна пожежа, весняна бурхлива завірюха, роздмухана вітром пожежа. Нарешті, як формальна декларація рідності з тими двома стихіями:
Вихор, вогонь, — яке значення мають ці символи?
Знаємо добре символістичне значення цих виразів, цих стихій у містиці християнства. Там можемо знайти глибокий сенс тих елементарних сил, в яких купалася, якими жила й дозрівала, тремтіла, рвалася в височину, в екстазі радіснім змагалась і вмирала Олена Теліга.
Коли зійшлися Апостоли, — читаємо в Діяннях, — «як наступило свято П’ятдесятниці, зненацька стався шум з неба, неначе від віючого сильного вихру, і сповнив весь дім, де вони перебували. І з’явились їм розділені язики, неначе вогненні, і спочили по-одному на кожному з них. І сповнилися всі Духа Святого».
Вихор і вогонь — образи Святого Духа. Вони ж, бушують і горять над чолом поетки вогненних меж, що носить — «в серці вогненну печать». Ось була та сила, яка відкрила їй таємничі закони всесвіту, закони коло-обігу життя; яка підняла край завіси перед її очима на те таємне Невидиме, яке кермує світом, позволила їй заглянути безстрашними очима в обличчя смерті; яка вказала їй шлях життя, зродила її велику віру і велику любов, нарешті — обдарувала її тими блискучими дарами, якими світилася її поезія, і тими ударами, які спіткали її в житті, а які приймала радісно і гідно.
Що я хочу цим сказати? Те саме, що сказав Куліш під першим впливом того несамовитого враження, яке справило на нього та інших Кирило-Мефодіївців читання у Києві Шевченком його вогненних віршів:
«Коли говорено коли-небудь, по правді, що серце ожило, що очі загорілись, що над чолом чоловіка засвітився полум’яний язик, то це було тоді, у Києві...» Тоді, коли зібраний гурток молоді, з затриманим віддихом, прислухався лектурі Шевченка. Куліш пише: «Він був світильник, що горів і світив — посеред нас — як видиме справдження нашого натхнення звиш». «І страшно, і боляче, і упоююче було заглянути туди!» — в ту, натхнуту таємною силою, поезію, — звітує Костомаров...
І ще один, цікавий у цім зіставленні, символ повторюється часто в Олени Теліги. Часто стрічаємо у неї такі вирази як — п’яна душа, серце п’яне, вогонь отрути чи вина, день, який упився і розливає недопите сонце, грона доп’янілі, тіло, налите п’яним сонцем, вино рубінове її серця, щастя, яке випиває келихом, упоєння у п’янім вирі, в танці над прірвою, темний розпач, найгірший трунок, який п’є самітно аж до рана; день, який ллється на землю вином гарячим, погляд чийсь порівнює з дорогим трунком, що перепліскується найсвітлішим плином, впиває в себе якусь «таємну міць, хмільнішу від вина», яку їй війнули на уста і очі, і т. ін.
Цим хмільним вином одержима, промовляла наче п’яна, і мову її не завжди могли зрозуміти тверезі люди. Що знову це за символ? В тім самім оповіданні про зі-слання Святого Духа на Апостолів читаємо: — Коли Апостоли промовили, — «дивувалися усі, сумнівалися і, не розуміючи, казали один до одного: що це значить? А інші глузували: вони упилися молодим вином».
Ось яким вином упилася і Олена Теліга! Коли Апостол Петро почув ці глузування «тверезих» слухачів, — «підніс голос свій і заговорив до них: вважайте на слова мої! Вони не п’яні, як ви думаєте!» Не хміль говорив з них, а щось інше промовляло їхніми устами. Прийшли вони пригадати байдужим людям наближення страшного часу, про який давно говорили пророки, про те, що появляться — «знамена на землі, кров і вогонь і димне куряво»; про те, що «кожний, хто прийме ім’я Господнє, спасеться»; про те, що в цей день гніву —