В контексті нової історичної доби Теліга пише про роль літератури. Показовою у зв’язку з цим є назва статті: «Книжка — духовна зброя» (1941). За словами авторки, «книжка — духовна зброя — сміливо стає поруч залізної зброї» [12, 137]. Публіцистка закликає людей чину не цуратися сили слова, а літераторів не зневажати зброю. Ця тема розгортається на улюбленому матеріалі Теліги — творчості Лесі Українки, цього разу — на поемі «Бояриня». Персонаж Іван Перебійний стає уособленням першого типу, боярин Степан — другого. Йдеться про заклик до єдності «Стилета і стилоса», виголошений раніше Євгеном Маланюком. Для Теліги слово має бути дієвим, має стати «жестом» у феноменологічному значенні. В інтерпретації Олени Теліги і Шевченко, іФранко, і Леся Українка є, насамперед, борцями за національну ідею, які вміло володіли словом.
Однак, у розумінні Оленою Телігою того, яким має бути справжнє мистецтво, криється парадокс: з одного боку, вона явно проголошує необхідність суспільно заангажованого мистецтва, з другого — переконує, що мистецтво не мусить бути пропагандистським (з «Прапорів духа»): «Треба собі виразно усвідомити, що українське мистецтво ніколи не було й не сміє бути лише агіткою, хоч би і зверненою проти нашого найбільшого ворога — Москви» [12, 162]. Така відмова від ідеологічної функції літератури швидше за все викликана прагненням відмежуватись від радянського мистецтва, яке для Теліги є однозначно чужим.
Без перебільшення можемо говорити про феміністичні тенденції критики Олени Теліги. Щоправда, близька її подруга Наталя Лівицька-Холодна у спогадах писала, що Теліга була «гарячим ворогом фемінізму», адже вважала, що лише у співпраці з чоловіками жінки можуть створити щось значуще [11, 253]. Втім, з феміністичною критикою Олена Теліга мала чимало спільного, взяти хоча б її статтю 1935 року «Якими нас прагнете?».
В українській літературі авторка шукає тип жінки, «найбільш відповідний нашій добі» [12, 85] і аналізує жіночі образи, характерні для цієї літератури: жінки-рабині, жінки-вампа, жінки-товаришки. Теліга доходить висновку, що, незважаючи на зовнішню протилежність, перші два типи насправді є одним і тим самим, що «виключає пошану до жінки» [12, 85], а відтак неприйнятні для нового мистецтва. Жінка-рабиня, підвладна своєму панові й оточенню, яка приносить у жертву своє життя лише задля чоловіка й дітей, — персонаж, що часто з’являється на сторінках Гоголя, Стефаника, Самчука, Мосендза. У Маланюка це сонна рабиня, що віддає тіло й душу першому зустрічному, Анти-Марія. Жінки, гідної пошани, Маланюк в Україні не знаходить (лише скандинавська чужинка заслуговує на український трон), за що й отримує від Теліги феміністичного ляпаса: «Чи не тому в нас нема скандинавок, що нема і вікінгів?» [12, 88]. Салонова еротика Галь і Дзюнь Пачовського, а також «вампи третьорядної якості» інших письменників теж не задовольняють Телігу-критика. Що ж до третього типу — товаришки, то ця «різка, енергійна, позбавлена сентименту» жінка-товариш також не викликає «любові й адорації».
Теліга екстраполює ці типові літературні образи на українську культуру в цілому. Авторка вважає, що жінка в кожній нації є такою, якою її «прагне» чоловік [12, 97]. На думку Теліги, образ жінки, яка б викликала пошану, на жаль, досі не ввійшов в українську літературу саме через те, що українські чоловіки-письменники для себе не з’ясували, якою вони хочуть бачити жінку. Атому невдоволення чоловіків співвітчизницею і, як результат, перенасичення літератури празького кола образами жінок-покриток і рабинь, як у того ж Маланюка, ставиться в провину самим чоловікам. Зрештою, в 30-х роках ХХ ст. Олена Теліга порушує досить-таки дражливе «жіноче» питання і, більше того, намагається подолати «комплекс Марусі» в українській літературі.
На закид, що «завдяки фемінізмові «жінка перестає думати про інтерес родини», Олена Теліга відповідає: «Навіть не феміністка, а така жінка, що думає про інтерес родини — коли його хибно розуміє, може стати матір’ю яничар» [12, 90]. Одне слово, фемінізм і державність у письменниці міцно переплітаються. Вона нібито звільняє жінку від одних пут, але жінка, хоч як це парадоксально, потрапляє в інші пута — її головним призначенням стає розбудова нації, звісно, пліч-о-пліч з чоловіком.