Прозор. Акварелеві оболоні.
Сирена пароплава із Черкас.
(У день такий я стрів навіки Вас,
І ось все ті ж і очі, і долоні).
Таке своє, незнищенно родиме...
Розлука не згасила зір і слух.
Як і колись, великий Володимир
Благословляє древній виднокруг.
Ген на дзвіниці золотіє митра,
Спливає день, як миро на чолі,
Молитвою безбуряного вітру,
Любов’ю — сонцем грішної — землі.
Стіна ж стоїть камінням нерушимим,
Роззоряне склепіння несучи.
На варті там — крилаті серафими
Й Архістратиг, опертий на мечі.
1937
Ганна Черінь. Айстри з твоїх сонетів
Олені Телізі
Через те я Тебе люблю,
Що люблю моє рідне місто,
За яке Ти в нерівнім бою
Віддала своє серце іскристе.
КИЇВ! Тінь монастирських стін.
І дзвінниці гордої Лаври,
Де на кличний Софії дзвін
Відгукнулись Твої «Літаври».
І нема. Вас обох, нема...
Ти — і Київ... лиш біль і спогад,
Незабутнього смутку туман
Застилає осінню дорогу.
З кожним ранком старіє осінь.
Плаче поле порожнє, чорне...
Лиш крізь хмари — проміння просів,
Мов до серця Тебе хто пригорне.
І вже хмари чатують хижі
(Сизі крила — лихі замети),
Тільки сіють осінню свіжість
Пишні айстри з Твоїх сонетів.
Це ж недавно такі цвіли —
Золотаві, горді та чисті —
В день осінній, в той день коли
Ти з’явилась у нашім місті.
Знаю, мрія моя палка
Є в серцях багатьох поетів:
Щоб зійшли у наших рядках
Свіжі айстри з Твоїх сонетів.
12 грудня 1947
Оксана Лятуринська. Олені Телізі
От я знову йду за казкою,
А байкар так чудно сплів:
«Сам Дажбог поглянув з ласкою
Й дав життя — один порив.
Спало в світ ніхто не вмів.
І назвать ніхто не вмів.
Віщуни ж добравши слів,
От назвали Літавицею.
Злот-вогнем воно все значене
І тривало тільки мить.
І таке йому призначення:
Поривати мимохіть».
От і казка вже домовлена.
Той байкар так чудно сплів:
Щоб життя було порив!..
Й я — мов пташка, в сіті зловлена.
8 лютого 1950
Михайло Ситник. Олена Теліга
З циклу «Герої»
— Пані Олено, застібніть пальто,
Простудитесь. Такий холодний вітер!..
Шумів Дніпро і бився під мостом
Об металеві шлюзи і ґраніти.
По цей бік — Київ, що в огнях сторіч
Нам карбував безмовно вічну славу,
По той бік — Запоріжжя, давня
Січ, Могили шведські, голуба Полтава...
Вона ж стояла, мов живий маяк
На самій середині України, —
Щоб знали наші рідні люди, як
Пообминути пагубні руїни.
А з двох боків — споріднені кати
Шаліли вперто у кривавім герці...
Вона ж стояла, як одна з святих
З відкритою до нас душею й серцем.
Горіли очі золотим вогнем,
Були вуста затиснуті до болю.
— Вперед, безумні, скорше перейдем
Смертельний вир, наїзників сваволю!
...Коли б усі дивилися на ню,
Як на свою, як на земну богиню, —
То вистачило б нам усім вогню
Донести наші стяги жовто-сині,
А так, два змії на отім мосту
Скрутилися, пустили смертну піну
І ми згубили осяйну мету
На самій середині України.
Та тільки пісня та неповторима,
Що вирвалась з її душі на світ, —
Уже навчила нас — її очима
Дивитися на схід, на рідний схід.