1950
Михайло Ситник. Іван Ірлявський
З циклу «Герої»
Я так Тебе запам’ятав: Поділ.
Вірші. Теліга... і гучні «Літаври».
І в дніпровому дзеркалі-воді
Ті романтичні силуети Лаври.
А ми на березі у пізній час
Розклали на піску шумне багаття,
І я помітив у Твоїх очах
Той синій смуток Твого Закарпаття.
І наші мрії огортав туман,
Змішавшися із цим химерним димом.
Ось і Софія. Кам’яний Богдан
І на горі Великий Володимир.
Хіба ж не так, як у Твоїх віршах?
Чого ж Ти запечалений і строгий?
Хай відпочине тут Твоя душа,
Ще ж попереду претяжкі дороги.
Я знаю, хочеш випить до кінця
Романтики п’янкий, солодкий трунок.
Жорстокі люди, кам’яні серця,
Льодово-смертний музи поцілунок —
Усе, усе змішалося нараз,
Та ще й чужі солдати, як омана,
Й виконуєш Ти бойовий наказ
Із честю рядового партизана.
Вірші Твої, мов кулі вогневі
Впиваються катам у серце, в чоло...
І час на замерзлій траві
Замріявсь над Дніпром, як білий голуб.
Зима. Прощання. І остання путь.
І сльози матері на Закарпатті...
Вітри по всьому краю рознесуть
Незгаслі іскри нашого багаття.
1950
Віра Смерека. Подрузі Олені Телізі
Ти зросла в Україні незнаній
І свідомо полюбила її
У віддаленні — гіркім скитанні
На байдужій тобі чужині.
Ти вогнем загорілась священним
І на спал йому все віддала.
Стало в світі для тебе буденним,
Все, що дарить взамін чужина.
І тоді на шляху тім натхненнім
Ти зустріла, як долі наказ,
Еміграції коло замкнене,
Що сама собі пише указ.
Чистим подихом рідного краю
У священнім натхненні своїм
Ти повіяла подихом маю
В еміграції світом сумним.
І той світ, зчудувавшись, закидав
Тебе цвітом дешевих похвал,
Та в них погляд твій гострий помітив,
Чужини давно втоптаний вал...
І при першій нагоді в стремлінні
Ти пішла, де любов вся жила.
І зіллявшись навік в Україні,
Ти життя їй в стражданнях дала.
Щоб жила вона вічно між нами,
Та любов твоя щира, ясна.
В Україну вела нас шляхами,
Аж настане в ній вічна весна.
Олесь Бабій. Пісня про Олену Телігу
І
Благословенна будь країна і землиця
чорноземна на берегах Дніпра-ріки,
Де родиться, росте така, як гай, пшениця,
Де в давнині в степах боролись козаки,
А де ще і тепер нащадки їхні, внуки
в бій з ворогом ідуть із городів, осель,
а часом і жінки хапають зброю в руки,
зміняють кужелі на кріси й сталь шабель.
Запише літописець в історію, в книгу
одну з таких жінок, і, певно, не один
кобзар, поет прославить у піснях Телігу,
натхненницю борців, поетку їх дружин.
Вона в дитинстві вже пізнала у вітчизні
красу, величність війн, повстань народних чар
і бачила війська, що йшли під гомін пісні
та сурем аж під Львів, під Крути і Базар.
Не стерпівши кайдан московських, кнута, гніту,
покинула Теліга рідний край, свій дім,
пішла з вигнанцями скитатися по світу,
скаpб спогадів несла у серці молодім
і ген десь коло рік Велтави, Райну, Вісли,
на тротуарах міст в далекій чужині
родину, батьківщину згадувала в мислі
та мріяла про них, і часом їй у сні,
в малій кімнаточці убогої вигнанки,
приснились байраки, сади вишневі, луг,
де співи солов’я вітають день, світанки,
а ввечір спів дівчат лунає по селу.