Хоча в Олени все був усміх на тім личку,
подібнім до облич козацьких донь і жон,
Теліга у журбі не тільки вдень, а й внічку,
утерши сльози з віч, спімнувши привид, сон,
гляділа в далечінь, засмучено, мрійливо,
за овид, гори, доли, й дивлячись на Схід,
аж за границю, думала вона тужливо:
— Ген, тамки, рідний край, там нарід мій і рід.
Ні втіхи юності, забави дівування,
труди, краса весни, ні музики тон, чар
не втихомирили терпіння, мук вигнання,
й поетці кожний день був, мов хреста тягар.
Коли заграли знов у всіх краях канони
й страшний пожар війни і спалахнув, горів,
біль, туга повели Телігу за кордони,
на Україну, й там — у хутірець батьків.
Тремтіли перли сліз утіхи привітання
в очах її, коли поетка по літах
журби, і туги, та смутку, і вигнання
побачила Дніпро й сільце на берегах.
Теліги радощі змінились в пекло муки,
коли до міст, до сіл у грізний час війни,
немов жадібні жиру і голодні круки,
зліталися, ішли займанці з чужини.
На Схід ішли війська німецькі у поході,
щоби на Гітлера-провідника наказ
ізгнобити вільні племена і народи,
над ними панувать від Альп аж по Кавказ.
Побореним, слабим — усе неволя, горе,
І переможець горе й рабство теж приніс!
Від Тиси по Кубань, по Дон і Чорне море
кров ріками плила, лились потоки сліз.
У тюрмах, таборах кожнісінької днини
вмирали України дочки і сини
або напасникам давали дар данини,
для них зоравши і засіявши лани.
Коли у спаленій оселі на руїні
помер повішений на дубі бойовик,
тоді в палкій душі поетки-героїні
зродився бунт і гнів, озвавсь одчаю крик:
— Той згине, хто не міг убити гадів, зміїв
оборонятися від вовчої тічні!
Любити ближнього жіноче серце вміє,
та ворога любить жінки не вміють, ні!
Тому всім серцем ненавиджу германців,
убити вбивників, злочинців — то не гріх
Хай Україна буде табором повстанців,
Хай зміниться в твердині кожний наш поріг.
На Володимирську Гору, за храм Софії
ішло німецьке військо горде від звитяг,
поетка в Києві снувала плани, мрії
про боротьбу з тим військом і про змаг.
Та всі діла Теліги, змови, вчинки, кроки
слідили, знали вже лукаві вороги,
й в тюремну келію вгнав поліцист жорстокий
поетку сковану в кайдани, ланцюги.
Коли вночі у тьмі Теліга у в’язниці
гляділа з-поза ґрат на площу і на парк,
чомусь згадала, що колись читала в книжці,
як то кати спалили Жанну д’Арк.
І засудили так її судді злосливі:
— Щоб український нарід нас не поборов,
Телігу за діла і твори бунтівливі
на розстріл! Кара смерті! Кров за німців, кров!
Світало. З келії понурим коридором,
подвір’ям, сходами з пивниці катівні
Теліга скоро йшла й спокійним, гордим зором
дивилася на рій ескорти, солдатні.
І нагло з-поза ґрат в’язничних у віконце
заглянуло проміння сонячне, й в той час
подумала поетка: — Я бачу ясне сонце...
Я бачу сонечко в житті останній раз!
Заблиснули нараз багнетів гострі леза,
зловіщо брязнула і карабінів сталь,
коли до розстрілу ступала поетеса,
здавивши у душі, у серці страх і жаль.
До брам окованих і по тюремних стінах,
у заґратовану темницю у підвал
зов, оклик пролунав: — Нехай живе Вкраїна!
Прокльоном відповів усміхнений капрал...
І сальва крісова відбилася луною
об мур і бачили там тільки прусаки,
як жінка впала вмить убита під стіною,
як з ран її плили кривавії струмки.
Найкращий, буйний квіт народу, України
іскошений упав убивникам до стіп,
і без хреста, і без молитви, домовини
тюремщик уночі поклав поетку в гріб.