За волю рідного свого народу, краю,
Їх щастя і добро в змаганні, на війні
найкращі із борців, найліпші умирають,
тому й Теліга вмерла, згинула в борні.
Княгині Ольги край і спадщина нетлінні,
бо в змінах всіх століть і подій, поколінь
живе в нас дух князів у кожному мужчині,
а у серцях жінок живе ще дух княгинь.
II
Була така пора: зійшлась моя дорога
з Твоєю, й далі ми вже по однім путі,
із Праги чеської, із города старого,
все спільно, дружньо йшли в прийдешнє у житті.
Коли ходила Ти до школи із книжками
чи то на прогульці у гурті учениць,
ми зустрічалися, йшли разом вулицями
за Гуса пам’ятник побіля кам’яниць.
Була в ту пору теж одна така неділя,
коли і Ти, і я, і Ольжич-молодець
плили у човнику Велтавою на хвилях
за тихі заплави, скелистий острівець.
Тоді-то Ти й Твій друг, вдумливий ніжний мрійник,
під ритми колихань Велтави і човна
читали вірші, що були немов лелійні
квітки, які росли, цвіли на мілинах.
За мостом Карловим з доби Середньовіччя,
неначе в дзеркалі тремтливий силует,
Твоє чоло, лице і Ольжича обличчя
в ріці відбилися — поетка і поет.
Вдивлялась Ти у плесо водне, то у вежі
святинь і палаців у Празі близь Градчан,
коли барвисту тінь, посріблені мережі,
над ними постелив поранковий туман.
В той мент утілилась у всю Твою істоту
закоханість у світ, природу, все життя,
що кликала Тебе любити насолоду
хвилиною, що йде й мине без вороття.
Всміхалися до нас і сонце, й синь небесна,
а вотуми вітрів, пінистих брижів, хвиль
вколисували нас, і радість безбережна
нам подала пугар солодких удовіль.
Коли схилялась Ти з човна, Твої рум’янці
смаглявих лиць поцілували вітерці,
волосся чорних кіс чесали тій панянці,
що в човнику плила із квітами в руці.
Сп’яніла захватом, в пориві втіхи, гожа,
немов здійснивши всі дівочі мрії, сни
була і Ти тоді прекрасна, ніби рожа,
як образ юности, світанку чи весни.
Щось буйно молоде, чарівне і дівоче
являлося в Твоїх очах палких, ясних,
коли привабливо всміхалися ті очі,
й проміння сонячні відбилися у них.
Співали ми, й нараз, коли хитався човник
то над свічадо і над лелії водяні,
над лози линув ген той спів пісень любовних
і з шумом леготу зливалися пісні,
а з ритмом колихань човна і хвиль Велтави
єднались ритм і тон мелодій, пісеньок,
Твій сміх, Твої слова, привітливі, ласкаві,
Твій кожний рук і крок — граційні, мов танок,
І Ольжича, й мене п’янили — чар природи,
пригоди в прогульці, весни краса і чар
Твойого усміху, і слів Твоїх, і вроди
Твоєї пишної, і дня теплінь та жар.
Коли наш човник плив, коли плескали весла,
вдаряли гриви хвиль запінених, шумких,
то туга і журба вигнанців наче щезла
і сум у їх серцях німів, замовк, затих.
І нам здавалося, що стежка у майбутнє
уже постелиться до щастя і добра,
що жде на нас життя веселе і могутнє,
розкішне, сонячне, як весняна пора.
І думав я тоді, коли вже на прощання
я ніжно цілував долоні рук Твоїх:
— Олена створена для щастя, для кохання
для співу, радості, для танців, для утіх!
Я згадую тепер той день, мов казку дивну
знаю: у тюрмі загинув Ольжич, мій друг,
убили вороги й Телігу-Шовгенівну,
та вічно житиме в народі їхній дух.
Із споминів моїх про Ольжича й Олену
зродилась пісня ця, як родить квіти дощ.
Цю пісню, смутками й жалобою натхненну,
складаю на Твій гріб, Олено, замість рож!