1952
Надія Лан. Клич часу
(Олені Телізі і Послідовницям)
Усім призначено життя земне пройти
І згаснути... Не тліти,
А спалахнути, заки в засвіти піти,
Воліла Ти — згоріти!
І про гарячу смерть, бажання
Твоє палке вволила Доля:
Ти, спалахнувши на світанню,
Повік зосталась молодою.
Іншим, що на твій шлях ступили,
Уділено тяжкі поневіряння...
Інакша Доля їм судилась:
Тортури і повільне завмирання.
Але вогонь завзяття в них
Від того не маліє;
Як і в тобі, палає він,
Їх спонука до дії й
Ніщо вогню того тепер
Не в силі погасити!
Клич часу: Подолати смерть!
Боротись!... Жити!
Лютий 1968
Наталя Лівицька-Холодна. Ліричний спогад
Та доба була неповторна,
як поезія Маланюка,
а була вона недоговорена,
наче вірш без одного рядка.
Хто ж тепер підніме той стилос,
що стилетом серця проймав?
І невже, невже не снилось,
що померкла «Княжа емаль»?
Дорогі, незабутні друзі,
ми зустрінемось в райських садах,
а на древньому празькому бруці
ходять духи по наших слідах.
І знайомий голос вчувається:
«Ось, маленька, сама йдете,
і ніхто не знає на вулиці,
яке в нас чудо цвіте».
Усміхнеться від вуха до вуха
з-за озер пенсне Леонід:
«Ви не зводьте мені друга,
не літайте відьмою в ніч».
Рукавом махне Олена
— тоді Лєночка ще для всіх —
і сипне очима зеленими
по обличчях сміх.
А вино, що його відмучимо
голодівкою кілька днів,
розіллється думками блискучими
й дотепом блисне на дні.
1971
Микола Щербак. Олена Теліга
Зловісний вітер із гірських узбіч —
Вона ж світила з вірою лампаду
У чорну ніч лихого листопаду,
У київську кипучо-темну ніч...
І покидала, й знов його зустріла,
Трагічний Київ, ранений в боях...
Яка дорога довга й обважніла,
І смерті згубний і короткий шлях!
Ще вчора переходили загати,
Ясніли вогники з привітних хат,
А нині карка знавіснілий кат —
Тупий і куций німець вузлуватий...
Нічна безодня, яр та безгоміння...
Чи шпиль, чи спад, чи спалах угорі?!
...Зоря погасла, та її проміння
Палахкотить і світить без зорі...
Богдан Козак. Вічний вогонь
Олені Телізі
Душа — вулкану кратер,
А серце — магма й пил.
Думки — небесний прапор,
Слова летять без крил.
Така людина — вічна,
Бо в ній — живе усе.
Її життя — то свічка,
Що істину несе.
Анна Багряна. До річниці народження Олени Теліги
І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня.
Обережно розмилися мережі,
Як дощами стежки залило,
Забриніла від них бентежно
Україна в жіночих жилах.
Не дібрати від болю трунку.
Підібравши шматочок степу,
В Подєбрадах сумує юнка
З вірним словом і з вітром теплим.
І гукає на вечір сивий
Українка непосидюча.
В Подєбрадах...чи ти щаслива?
На чужині ніщо не мучить?..
Вперто пам’ять верта до степу,
І нестерпно душа тяжіє...
Інша пісня летить до тебе,
Інша пісня тебе не гріє...
І тоді, відчайдушно-стрімко,
Мов пірнувши в стихію шалу,
У Варшаві смілива жінка
Свого вітру не полишає.