Чи славнозвісні 4 К є дійсно правдивим поглядом фашизму на роль жінки — про це нижче. А наразі поставимо питання: чи справді, найшляхетніше завдання з тих чотирьох К виховання дітей — може бути в нас, на нашому ґрунті, єдиним завданням жінки? Чи вона до того приготована?
Чи в стані вона виховати свідомих дітей нації, а не «дурних курчат», коли, на загальноприйняту думку, була вона до цього часу лише «байстрюча мати яничар»? Чи може вона від одних фашистських гасел, як від дотику чудодійної палиці, перетворюватися з матері яничар і «дурних курчат» в героїчну матір відважних Ґракхів?
Ні, в нас ще замало матеріалу на матерів Ґракхів. До цього часу, на жаль, ще велика частина наших матерів, бодай, як твердять наші поети, постала з цілком іншого матеріалу.
Мати в «Науці» Руданського вчить свого сина стелитися, гнутися, коли того вимагає вигода. В «Синах» Сте-фаника бачимо матір, що з німим докором дивиться на синів, які тікають з-під рідної стріхи боронити рідну землю.
Безперечно, не одна з українських матерів показалася в останні переломові роки — на висоті свого завдання. З їх домових вогнищ вийшла молода Генерація, повна самопосвяти. Але теж не одна з цієї генерації знає, скільки труду її коштує вирватися зі свого Андромахівського родинного вогнища.
Та, на жаль, якраз жіночий тип цього окруження став типом нашої літератури. Значить, і досі існує він масово, не перевівся цілковито, оскільки його образ і дотепер страшить в нашім письменстві.
Доручати такій Андромасі, як ударне завдання, родину і формування будучих поколінь, криє небезпеку і для теперішніх поколінь. Оскільки жінка типу матері Ґракхів, або Жанни д’Арк робить, як казав Б. Шов — з овець мужчин, то тип Андромахи навпаки, робить з мужчин те, що робила з ними Цирцея...
Коли ж від такої жінки вимагається бути лише матір’ю і жінкою, то для неї буде далеко важнішою рідна стріха від рідної землі. А дітей своїх (а часом і чоловіка) виховає вона «по своєму образу і подобію» на героїв боротьби за життєві вигоди і за всякі, для того потрібні, компроміси. Тоді її прив’язання до свого тіснішого колективу — родини, не раз штовхне її до зради ширшого колективу — нації.
Так буде завжди, доки кожна українка не навчиться дивитися на чоловіка, дітей, а головне на саму себе, не лише як на сторожів домашнього вогнища, а передусім — як на сторожів цілості, щастя і могутності більшої родини — нації. Ось тому фашистські погляди неможливо живцем переносити на наш ґрунт. Бо українська жінка не сміє замкнутися в своєму теремі і відірватися від цілого многобарвного світу, що лежить поза ним, доки вона цілком не збагне всіх суворих і жорстоких вимог, які той світ ставить до неї і до її родини.
Інакше вона буде зі свого терему входити до намету мужчини тільки на те, щоб «підтяти його міць», замість того, щоб її сталити; щоб відірвати його від сповнення свого обов’язку, затримати його при собі, а не пригадувати завжди ту годину, коли треба звивати намет і сідлати коня. Інакше буде вона завжди, як та мати козака Гоголя, лише припадати йому до стремен і заливатися гарячими сльозами — замість самій йому те стрем’я тримати.
Байдуже, що саме буде тим наметом: шатро вояка чи пророка нової віри, платформа трибуна або просто кабінет лікаря чи вченого. А конем — хоч би трамвай, що має його везти до тих, що на нього чекають. В усіх випадках роль жінки — величезна. Але це роль Хадіджі при Магометі, яка носила в собі «щось вічне» (Леся Українка). Це роль королеви Прусської, що гартувала роль свого мужа в боротьбі з Наполеоном за визволення нації. Ані сабінка, ані «проста» жінка-мати тієї ролі не заграють.
Погірдливе, позбавлене пошани і чомусь зненавидженої нашими авторами ніжності відношення до жінки як до «сонної весталки», або до тієї, що дає лише «хвилевий шал», понижує, розслаблює і ломить порив до справді великого і справді мужеського в самого мужчини. Найліпшим доказом того є факт, що якраз в тих країнах, де мужчина є найбільшим мужчиною — в англосаксонців — розвинена найбільша пошана до жінки і в суспільнім житті, і в літературі.
Помиляється той, хто бачить мужність в цинізмі і брутальності супроти жінок. Найбільш мужні і брутальні в боротьбі мужчини — герої Лондона, Кіплінґа, Моґама, Ґолсуорсі не соромляться виявити найглибшу любов і ніжність до жінки і самі прагнуть мати від неї правдиве, сильне почуття. Бо лише чергове захоплення, або «хвилевий шал» — для них є чимось тим, що понижує їхню мужеську гідність.