Сорок уцілілих поезій і з десяток публіцистичних виступів — це краплина в морі ХХ сторіччя, де загубилися і такі автори, які випустили по 40 книжок віршів.
Окремі публікації початку 30-х років з їх альбомними присвятами наводили на думку про «інтимний зміст» або «громадський зміст» чи ґендерну філософію. Небагато було тих, що вникали в цю поезію. Оксана Лятуринська згадує, що її погляд на Олену Телігу змінили пізніше прочитані поезії «Вірність», «Безсмертне». Вони «без грубезних томів надають їй лавровий вінок поета».
Щоб не склалося уявлення, що слава до Олени Телі-ги прийшла від героїчної легенди, згадаймо, що ім’я її засвітилося ще на сторінках «Вістника», особливо в глибокій пізнішій статті Д. Донцова «Поетка вогняних меж».
А головне, справжність і висота поетичного таланту впізнається з кількох рядків. Досить прочитати один вірш Олени Теліги, щоб відчути прихід у літературу поета великої культури і непересічного хисту. За її зверхніми присвятами (а її твори пов’язані з конкретними особами і ситуаціями) світиться таємнича містерія:
Хто промине містичний момент у творчості Олени Теліги, той не зрозуміє істоти її поезії, ні її натури, бо мала вона в високім ступені загострений зір поетів з Божої ласки.
Її «невидимі діючі сили, пов’язані з такими ж силами всесвіту» (Д. Донцов), чимось нагадують персонажів «Лісової пісні» Лесі Українки, теж пов’язаних із конкретними ситуаціями, але живих як окремі сутності.
Її поезія пересипана перлинами, які не губляться:
Попри усю сірість буднів на чужині, попри усі реалії, домінанта її поезії — іскриста радість, сестра геніальності.
Особливо хвилюючі у її поезії пророчі прозріння з їх згармонізованим трагізмом:
Багато хто цитує вірш Олени Теліги «Поворот» просто як її уявлення про найближче майбутнє, коли вигнанці будуть повертатися в Україну і що там побачать. Насправді це пророче видіння настільки глибоке, що тепер, уже в ХХІ ст., читається як віщий сон:
І знову та одвічна віра в силу любови:
Однак жодне слово Олени Теліги не вписується в патріотичну риторику. Головна риса її поезії в єдності життя і слова. Дуже добре про це сказано у згадуваній вже статті Д. Донцова:
Віра і любов... Які це замацкані пальцями недовірків та егоїстів поняття! Які витерті від ужитку бездушними сентименталами і фарисеями! У поетки ці слова заблисли їх свіжими, пишноцвітними барвами, первісним вогнем. Її віра, її любов — не мають нічого спільного із змістом, що його вкладають у ті поняття офіційні проповідники тих чеснот нашої цивілізації, від яких відлетів уже Дух Божий.
Що таке віра? Це — «здійснення ожиданого, певність невидимого»— дефініція Ап. Павла. Бо з невидимого вийшло видиме. Віра — це нестримне бажання перетворити мрію в реальне життя. Вона не тільки зцілює хворих людей, але й цілі народи, які вірять у можливість свого зцілення. Чому дає віра таку міць тим, хто її має? Бо уде-сятерює непевний і хитливий людський розум, його силу. Хто вірить — того не збити, не захитати в його вірі жодними людськими «доказами». Той піде по воді і не переконати його, що сила тягару тіла потягне його на дно. Такого, як сновиду, не переконати, що небезпечно для життя лазити по даху на краю високого будинку. Такий, хоч прикутий до ліжка невилічимою — як на людський розум — хворобою, візьме одяг свій і піде. Віруючий є певний, що молитвою і вірою осягаються тілесні, матеріяльні наслідки. Вірить, що з п’яти хлібів можна зробити тисячі, з води вино, з маленької іскри роздмухати пожежу. Вірить, що невидиме кермує видимим і формує його.