Ось він пише про революцію:
Уявім собі, якого розпачливого вірша написав би з цього приводу такий Грабовський, і ми відчуваємо всю безодню, яка ділить психіку цих двох поколінь поетів. Зрештою, найліпшу характеристику покоління, до якого належить і сам Ольжич, і молодь сучасної Німеччини, і кадети Альказару, дає нам сам поет:
Таким солодко жити навіть перед небезпекою і вони люблять життя в усіх його проявах тим більш інтенсивно, що кожної хвилини може покликати їх до себе доля на змаг.
Ольжич знає, що життя, яким його сотворив сам Бог, є «багате і щедре». Серед його дарів є «любов і творчість, туга і порив», «відвага і вогонь самопосвяти».
Постаті Ольжича не зрікаються насолод життя зі страху, що ці насолоди перешкодять їм у боротьбі. Вони певні своєї сили і віри в свою мету. Завдяки їм завжди потраплять відірватися від «найхмільнішого келиха» до змагання, яке на них чекає. Яка ж мала мусіла бути любов до батьківщини у тих, що уникали всіх радощів, боячися, що завдяки їм забудуть про свою мету. І чи ж не бачимо ми тепер сотки прикладів, коли сучасні герої кидають найдорожчі речі — любов, родину, творчість, — навіть не з почуття обов’язку, а з почутя покликання, для формування нового світогляду, яке є такою ж складовою частиною життя, як і його насолоди.
Всі ми пам’ятаємо безприкладний вчинок кадетів Альказару і ніхто їм не може закинути невиконання свого обов’язку. В який бездонний розпач попали б юнаки з психікою XIX століття, сидячи стільки часу в мурах старого замку. Для них той період був би повільним умиранням. Їх з’їдав би біль, що так мало гуманності в житті! Оборонці ж Альказару хотіли умирати лише в ту єдину, найбільш потрібну хвилину. Весь же період сидження в замкнених мурах вони жили нормальним життям: голилися, співали, навіть влаштовували бали, і, власне, ця нормальна радість тримала їх до кінця незаломаними.
Пригадую, читала я в часописі лист якогось кореспондента з Іспанії. Він оповідав, як сидів колись в кав’я-реньці, близько прифронтової смуги, де відбувалися бої. Кав’ярня була порожня й настрій у кількох людей, що опинилися там, дуже пригнічений, бо невідомо було, що їх чекає за хвилину. Але в сусідній кімнаті грав патефон і якесь молоде товариство весело розмовляло і танцювало танґо. Кореспондент-чужинець був здивований, так як були б здивовані наші народники. Бавитися в той час, коли під боком іде забава не на життя, а на смерть! Але ще більше він був здивований, коли двоє панів з того товариства глянули на годинники, швидко вхопили свою зброю, що лежала десь в куті, і — попро-щавшися з товариством — просто від танґо відійшли туди, куди кликали їх переконання і, може, смерть. Одним з тих хлопців був молодий Прімо де Рівера, розстріляний пізніше червоними.
І таке поступовання характеристичне для сучасної молоді. Шалена любов до життя і шалена погорда смерті. Чи може бути більш прекрасне і глибоке з’єднання? Звичайно, можна бути завжди поважним і бути героєм. Але нас завжди будуть більше захоплювати ті, які з усміхом стрічали небезпеку. Це тип людей, який своїми ідеями, своїми жертвами ніколи не гнітить свого оточення; навпаки, його захоплює і пориває за собою.
В тій самій Іспанії червоні взяли в полон молодого повстанця, сина одного з чолових провідників національного руху. Його получили телефонічно з батьком і під загрозою смерті змушували повідомити, що він буде забитий, якщо батько з своїм відділом не зложить зброї. Але юнак під люфою револьвера встиг крикнути: «Батьку, тримайся! Дай тобі, Боже, успіху!» — і розсміявся в лице тих, що його оточували смертельною петлею. Його забили відразу, але чи ж не було в його сміху щось, що було сильніше за смерть?