Велика є серед людей і великий будить жах сила сміху, проти якого ніхто в своїм сумлінню не чується охоронений з усіх боків. Хто має відвагу сміятися — той є паном світу, як той, що завжди готовий на смерть.
Так писав Джіякомо Леопарді і так думає багато наших поетів, починаючи ще від Грінченка, стужених за тим звитяжним сміхом, який відлунав у нас ще в XVII віці.
По тому боці тужив за сміхом Тичина. Він хотів вірити, що
...буде так. Фальшиве небо сміхом хтось розколе, і стане світ новий і люди мов Боги.
І якби сам Тичина посідав силу сміху, і н асм іху, то не загубив би так швидко образу і подобія Божого і не став би ніколи підніжком ворогів.
Але все ж цей героїчний сміх проривається все частіше і частіше в нашій поезії, поза Ольжичем, у якого він звучить найміцніше, чуємо ми його в поезіях Кравцева, Кушніренка і інших. У Кравцева бринить цей сміх у його сонетах.
Найбільшою радістю, яка може чекати його на волі, є боротьба. Такою ж найбільшою радістю ввижається вона і Сергієві Кушніренкові. Жорстокість життя не лякає його:
Там, де поет минулого віку вчув би лише зойк і зітхання, Кушніренкові вчувається сміх:
Кушніренка, як і Ольжича, понад усе інше ваблять ці листки нової історії, що ми ще маємо написати.
Після цих слів вже зрозумілими робляться інші рядки поета:
Він бачить «налиті сонцем, молоді, рішучі» — «залізнії когорти», їхній крок, їхній спів, їхній чин.
Читаючи таку поезію, ми відчуваємо, що дійсно в неї увійшла, наперекір невільницьким думкам, нова сила, «налита сонцем, молода, рішуча» з культом завзятців, із змаганням, на яке дивляться як на радість.
Але, на жаль, ще й досі в нашій поезії зустрічаємо погляд на життя як на т яжки й обо в’ я зок, а на боротьбу як на т яжк у жерт в у. Занадто довго сидів в нашому письменстві понурий дух попереднього покоління, щоб так швидко можна було його цілком вигнати звідти! Навіть дехто з молодших ще дивиться на чин як на зречення життя, жертву.
У Кушніренка, поруч з поезіями, наскрізь овіяними новою силою, знаходяться рядки, що звучать дивним дисонансом в його творчості, нагадуючи старі часи. Це відчуваємо тоді, коли він закінчує свого, повного сили, вірша дидактичним міркуванням, що, мовляв,
В той час, коли ця свіжа і глибока течія допіру починає бурити все інше і тягнути його за собою, серед тих українців, що своєю психікою не можуть ще розлучитися з відшумілою добою, зроджується реакція проти нової течії. Глибокий і обов’язковий, але разом з тим сміливий і амбітний тип людини, що запанував у всіх оздоровлених країнах Європи, є ще не до прийняття багатьом українським душам. Вони знову протиставляють йому давно знайомий їм тип людини-мурашки, який має бути в житті чимсь неначе робітник в верстатах Форда, де непотрібно ні творчої фантазії, ні героїчних привидів, де лише вимагають акуратності і рутини.
Цей культ сірої маси хоче піднести і автор «Української Доби», для відміни оздобивши ту масу якоюсь ближче не окресленою прикметою, яку назвав «мовчазною відданістю». Безперечно, така маса потрібна, як необхідний фундамент кожної організації, але, як вже показало нам наше недавнє минуле, ще більше потрібні люди, які надали б цій масі певну форму і навчили б її вже ц ілком окресленої відданості. Бо чим є маса без тих людей, найліпше каже Кассон: