Я не думаю, що це поняття можна прикладати до шістдесятників. Ми обрали дорогу нонконформізму в країні примусового вислужництва, і це не могло закінчитися добром. Але це був усе ж таки в мирний період майже легальний шлях боротьби, головно з цензурою і на полі культури. Правда, що на полі замінованому, яке нам призначено пройти.
А ті люди з гаслом «Або волю здобути, або дома не бути» йшли проти сили в умовах війни. Вони йшли на героїчну смерть, щоб дати приклад безстрашності та офіри.
Цього героїзму також не можна рівняти з відвагою на полі бою, бо там людина поставлена в ситуацію, яка сама диктує наступні кроки, і часто не дає іншого вибору.
В образі Олени Теліги ми бачимо єдність слова і чину, а це і є мірою людської справжності. Коли військовий пілот Антуан де Сент-Екзюпері утверджував обов’язок участі у війні як умову, що дає йому право говорити і писати як громадянинові загроженої Франції, то одважна українка йшла ще далі: вона несла себе в офіру, вслухаючись в містичний клич свободи. Жити для визволення Батьківщини, творити для відродження її духу і покласти життя на вівтар — це був той «похмурий і прекрасний берег», що її манив.
Однак не можна усього зводити до її романтичної натури. Навряд чи ця сильна натура засвітилася б так в умовах комфортного дитинства в Петербурзі.
Такі натури шукають великого плавання, високих і певних цілей. А здавен відомо, що немає шляхетнішої мети над боротьбу за національне визволення свого народу. На тій високій дорозі вона зустрічається з такими духовно спорідненими постатями, як Олена Пчілка і Леся Українка, а також з сучасниками, які єдналися навколо «Вістника». Отже, спочатку було слово... Але для вчителів і в кінці було слово.
Якою повертається до нас нині українська поетка міжвоєнного десятиріччя?
А що повертається, і то часто, сумніву нема. Не будемо говорити про сучасників, для них вона залишися живою на все їхнє життя. Олену Телігу люблять і нащадки пізні.
До Ольги Богомолець вона повернулася як пісня на хвилі національного піднесення 90-х років. І то часом дуже особистого звучання:
Для Олени Голуб і юної Лесі Матвійчук вона стала піснею вже тепер, в 2006-му.
Волиняк Іван Денисюк дивним чином схопив її образ і зберіг його у дитячому спогаді, коли ясна пані в зеленому капелюшку гостювала літо в його селі Залісах в родині Штулів, а тоді він замислився, чому пані не здіймає капелюшка в церкві, тоді як чоловіки здіймають. І вже аж тепер він, сивий професор, її опізнав...
Михайлину Коцюбинську вабить Олена Теліга людяністю і незахищеністю.
Вона мовби зійшла з п’єдесталу і наблизилась... як жінка, як сестра, як сучасниця.
«Я негарна, і знаю це чудово». Разом з тим, вона чудово знала, що своєю дивною вродою зачаровує тих, що на красу, може, й не звернули б уваги. «Краса — це велика річ, але ж і яка мала!»
Олена Теліга вічно молода. Вона зачаровує кожне покоління своїм артизмом і даром радісної любові. То вона озветься в Симоненковому «я тобі закохано віддам», то в Стусовому «де не стоятиму — вистою».
Українська націоналістка, яка не писала патріотичних віршів і гасел. Пройнята ідеєю рівності жінка, яка сахалася мужеподібних героїнь і феміністок... Бездомна емігрантка, пройнята духом радості і містичною вірою в зорю нашого Києва. Поетка вічної тривоги:
Але тривога її енергійна і радісна — тривога вільної людини, певної, що світ належить тим, хто має волю до боротьби. Зоря Олени Теліги — то зоря світанкова.
Липень 2006
Поезія
Пломінний день