Польський етнограф Вінцент Поль розгадує загадку: чума забрала тут усе населення, його замінили німецькі переселенці, що врешті-решт перемішалися з поляками і зараз є найвродливішими людьми, яких взагалі можна знайти.
Що то за гарні люди — онуки шведських військовополонених та польських жінок у Кросцєнко, в Суходолі тощо, гарні як завдяки германцям, так і слов’янам. Тут видно, яку благородну расу матиме Австрія, якщо змішування її народів триватиме. Шкода тільки, що змішування поки що йде на користь полякам, бо всі ті німці, які переваги свого племені на Сході поєднують зі слов’янськими, майже повсюдно пропадають. Якщо наші східні землі будуть у швидкому та безперервному зв’язку з західними, передусім з містом цісаря, то це співвідношення поступово поліпшиться. Тоді австрійська самосвідомість разом з австрійськими засобами зв’язку розвиватиметься і зростатиме.
З німецької переклав Іван Герасим
Дон Жуан з Коломиї
Ми їхали з повітового міста Коломиї[1] на село. Був вечір і була п’ятниця. Поляки кажуть: “П’ятниця завжди добра на початок”, але мій кучер-німець, колоніст з Маріагільф[2], вважав п’ятницю нещасливим днем, бо саме у п’ятницю помер наш Господь на хресті, започаткувавши тим християнство. Цього разу німець мав рацію, бо за півгодини їзди від Коломиї нас зупинила селянська варта.
Гоп! Пашпорт!
Ми стали. Але ж пашпорт! Мої папери, щоправда, були в порядку, та хто ж думав за мого шваба. Той сидів собі на передку, так, ніби винайдення пашпорта було справою ще неблизького майбутнього, лускав батогом та закладав губку у свою куцу люльку. Міг бути й змовником! Його безсоромно вдоволене обличчя дратувало русинів-селян[3]. Пашпорта він не мав — правильно? — тож селяни познизували плечима — і це теж правильно.
— Змовник, — був висновок.
— Але ж, хлопці, подумайте!
— Даремно.
— Змовник!
Мій шваб йорзнув знічено на своєму передку і даремно спробував щось пояснити, калічачи русинську мову. Усе надаремне. Селянська варта[4] знає свої обов’язки. Чи хтось зважився б запропонувати їй гроші? Тільки не я. Отож нас зі всіма манатками запровадили до найближчого шинку, за якихось сто кроків від варти.
Здалеку, начебто само собою, щось зблискувало. Це була прибита на кісся коса одного селянина, який вартував перед дверима шинку, а просто над димарем завис місяць і поглядав на селянина та на його косу. Місяць заглядав через маленьке віконечко до шинку, шпурляючи досередини блищики, наче пригорщу срібних монет, наповнював сріблом калюжі, дражнячи скупого єврея. Я маю на увазі шинкаря, який стрів нас на порозі і свою нестримну радість перед такими поважними гостями висловлював монотонним вайканням.
Шинкар вийшов перевальцем, наче качка, поцілував мій правий рукав, залишивши на ньому масну пляму, а тоді — задля симетрії — і лівий, лаючи при цьому селян за те, що вони “такого пана”, “такого пана” — годі йому було знайти якусь незвичайну ознаку в мені — “такого пана” арештували, такого цілком, цілком чорно-жовтого пана, пана, який із обличчя цілком чорно-жовтий, і душа якого цілком чорно-жовта, — він готов присягнутися в цьому на торі! Шинкар сварився й поводився так, ніби селяни йому особисто завдали не знати якого зла.
Я ж тим часом полишив свого шваба біля коней — селяни пильнували його — і спрямував свою чорно-жовту душу до шинку, де вона простяглася собі на дерев’яній лаві попід великою піччю.
Скоро я знудився, бо друзяка Мошко[5] мав з біса роботи — подавав гостям горілку та останні плітки — і лише зрідка вистрибував, наче блоха, з-за своєї широкої ляди до мого столу, присмоктувався моцно і намагався зав’язати освічену бесіду про політику та літературу.
Та все ж я нудився й роззирався довкола.
Тут усюди панував зеленкуватий колір мідної сніді. Економно скручені гноти гасових ламп наповнювали шинок зеленавим світлом. Зелене мерехтіння на стінах, велика зелена квадратова піч, наче покрита сніддю, зелений мох проростав крізь каміння-долівку Ізраелю. Зелені денця чарок, справжня снідь на маленьких мідних пугарчиках, з яких пили селяни; вони підходили до шинквасу й клали свої мідні монети. Зеленава пліснява покривала сир, що його поставив переді мною Мошко. Мошкова жінка у жовтому шляфроку з великими кольору сніді квітами сиділа за піччю й присипляла своє зеленаво-бліде маля. Зеленава снідь на скрушному обличчі єврея, зеленава снідь довкола його маленьких неспокійних очиць, навколо його тонких, рухливих ніздрів, навколо його гірких, насмішливо скривлених кутиків уст.
1
Повіт та повітове місто в східній Галичині. Назва міста “Коломия” походить від латинського слова “kolonia”. Нинішній повітовий центр, розташований на місці стародавнього римського міста (тут і далі примітки автора; примітки перекладача зазначаються окремо).
3
Уся східна Галичина, починаючи під Сяну, заселена здебільшого українцями. чисельністю до трьох мільйонів мешканців, які належать до уніатської, греко-католицької церкви. Разом з населенням південної Росії та козаками вони творять велику двадцятимільйонну націю, яка з-поміж усіх слов’янських племен вирізняється фізичною вродою, благородними рисами обличчя, духовними задатками, милозвучністю мови та багатством народної творчости.
4
Прагнення до самозахисту та самоврядування з давніх-давен вирізняло українців (південних русинів) з-поміж інших європейських народів. Це прагнення й спонукало демократичну селянську громаду Галичини (за зразком комуністичних та соціалістичних громад Росії) створити селянську варту, своєрідну національну гвардію, яку 1846 року офіційно визнав австрійський уряд і яка в кодексі законів була наділена такими ж правами застосування зброї, як і кайзерські війська та жандармерія. Зважаючи на те. що українці ворогували з поляками, служба безпеки на галицькій рівнині під час усіх польських революцій була довірена селянській варті, і та чудово виправдовувала довіру. Те ж саме відбувалося 1863 року, про події якого мовиться у нашій повісті.