Єва мовчить, вона не потуплює очей, але вся спалахує. Її зіниці стають великими. Наче у кішки, що блукає під місяцем.
— Хіба не його ти шукаєш?
— Так, його, — відказує вона тихо, але рішуче. — Він мій, і я шукаю його. Можете собі мене лаяти.
— Чому я повинен тебе лаяти, — питаю.
— Бо всі так чинять, так уже ведеться на світі, — каже вона, твердо дивлячись мені у вічі.
— Я не лаятиму тебе.
— То Ви також смієтеся з цього світу, — сказала вона і зневажливо розсміялася.
Від того сміху тиша розкололася над ланами, які його врешті-решт поглинули. Соловейко замовк, навіть кішка замовкла.
— Що мені люди, що мені осуд світу? Що шибениця для мужнього карпатського опришка?
Я відпустив її руку, вона тугіше стягнула сорочку на напівоголених розкішних грудях і говорила далі.
— Нема вродливішої за мене. Священик осудливо поглядає на мене у деяких місцях проповіді, та варто йому стрінутися зі мною на самоті у лісі. Так і норовить своєю масною рукою поплескати мене по щоці чи по стегнах. Вони облаюють мене, бо я не вмію так підлещуватися, як їхні жінки та дівчата. Бо не потуплюю очей перед чоловіком. Який мені подобається, бо я розмовляю з ним, коли він зі мною заводить балачку, бо я…
— Ну…
— Бо я цілую його, — вигукнула вона, — якщо люблю, а коли й він божеволіє від кохання, кажу: приходь уночі до мене!..
— Хіба ми тільки для того живемо, щоб бути з чеснотами похованими…
— То вибери собі чоловіка.
— А я не хочу, — сказала вона гордовито. — Не хочу продаватися одному чоловікові, як худобина, слухатися його та його забаганок. Я хочу бути вільною і залишатися дикою кішкою серед домашніх, я сміюся з цього світу.
Знову зашаруділа суха стерня.
Єва прислухалася, якусь мить стояла непорушна у місячному сяйві, а тоді зметнулася і пропала.
Я повернувся до маєтку, зійшов на ґанок. Опершись на дерев’яну галерею, в якій тихо шарудів шашель, дивився я вниз. На бенкет обжинок.
Ніхто не напився, але всім було весело.
Козачок із зав’язаними очима, обернувшись спиною до горщика, люто гамселив довкола себе, гупаючи ногами, і здавалося, що цього разу він таки розіб’є горщика. Біля підніжжя горба розклали ватру і витанцьовували навколо неї дикі нестримні коломийки.
Серед столів стояв старий Штефан і охриплим голосом співав козацьку пісню, а дяк, покивуючи головою, пригравав йому на контрабасі.
Ось пан Микола посоловілими від горілки очима моргнув кільком молодим парубкам, і вони зникли за будинком.
Я пройшов кілька кроків по ґанку і став спостерігати за ними.
Весела банда сховалася у кущах і раптом завела розпусної сороміцької пісні. Рефрен особливо дотепно звучав під акомпанемент котячих мелодій.
Та ж, котрої стосувалася сороміцька пісня, сиділа на гілці верби, біля її ніг — Дмитро, лісник, поклавши буйну голову їй на коліна.
Вона пристрасно уп’ялася обома руками у його чуприну і реготала.
З німецької переклала Наталя Іваничук
Венера у хутрі
Господь його побив рукою жінки!
Я мав миле товариство.
Навпроти мене біля масивного ренесансового каміна сиділа Венера. Та це була не якась там великосвітська дама, яка, немов мадмуазель Клеопатра, під цим іменем воювала із чоловічою статтю, а справжня богиня кохання. Венера розпалила вогонь і сиділа у фотелі. Вогонь грайливо потріскував, відблиск його червоних язиків лизав її бліде обличчя з білими очима, та час від часу її ноги, коли вона хотіла їх зігріти.
Незважаючи на мертві, закам’янілі очі, її голівка була чудовою, але я бачив лише це. Велична богиня закутала своє мармурове тіло у широке хутро, згорнулася клубочком, і тремтіла, ніби кішка.
— Не розумію, милостива пані, — вигукнув я, — адже вже справді не холодно. Ось два тижні, як до нас прийшла чудова весна. Очевидно, Ви нервуєте…
— Дякую Вам за Вашу весну, — промовила вона своїм глибоким, кам’яним голосом і відразу божественно пчихнула, потім ще раз. — Цього я справді не можу витримати, і починаю розуміти…
— Що, милостива пані?
— Я починаю вірити у неймовірне і осягати незбагненне, відразу починаю розуміти германську жіночу чесноту і німецьку філософію, я також більше не дивуюся, що ви на Півночі не можете кохати, що ви й найменшого уявлення не маєте про те, що таке кохання.
— Але ж, дозвольте, мадам, — палко заперечив я, — я не давав Вам жодного приводу…
— Ну, Ви…, — богиня пчихнула втретє і граціозно стенула плечима, я тому й була завжди прихильною до Вас, і навіть відвідую час від часу, хоча щоразу, незважаючи на хутро, швидко застуджуюся. Ви ще пам’ятаєте, як ми вперше зустрілися?