— Ну, як би я міг забути, — сказав я. — У Вас були золотисті кучері, чудові карі очі й яскраво-червоні вуста, і я відразу впізнав Вас за лінією Вашого обличчя і за цією мармуровою блідістю… Ви завжди були у фіолетовій оксамитовій блюзці, обшитій хутром білки.
— Так, Ви справді були захоплені цим вбранням, а яким же Ви були вирозумілим!
— Ви навчили мене розуміти, що таке кохання, а Ваше радісне богослужіння змусило мене забути два тисячоліття.
— А якою нечувано вірною була Вам я!
— Ну, що стосується вірности…
— Невдячний!
— Я не хочу робити Вам жодних закидів. Ви хоч і божественна жінка, але ж жінка, і у коханні Ви така ж жорстока, як і кожна інша.
— Ви називаєте жорстоким те, — жваво заперечила богиня кохання, — що і є елементом чуттєвости, радісного кохання, що є жіночою природою: віддаватися, коли кохаєш, і кохати все, що подобається.
— Хіба для людини, яка кохає, є щось жахливіше, ніж невірність коханого?
— Ах! — відповіла вона, — ми вірні доти, поки кохаємо, а Ви вимагаєте від жінки вірности без кохання і відданосте без насолоди — то хто тоді жорстокий, жінка чи чоловік? Ви на Півночі взагалі сприймаєте кохання дуже поважно і серйозно. Ви говорите про обов’язки там, де йдеться лише про задоволення.
— Так, мадам, зате ми також маємо достойні поваги й дуже цнотливі почуття та довготривалі стосунки.
— І все-таки ця вічно жива, вічно ненаситна туга за оголеним поганством, — вставила вона, — а те кохання, що й є найвищою втіхою, божественною веселістю, не підходить для вас, сучасних людей, дітей рефлексії. Воно приносить вам нещастя. Як тільки ви хочете бути природними, ви стаєте вульгарними. Природа видається вам чимось ворожим, ви зробили із нас, усміхнених богів Греції, демонів, а із мене дияволицю. Мене ви можете лише відлучити й проклясти, або ж убити себе, як жертву, у вакхічному божевіллі перед моїм вівтарем. А коли хтось із вас і мав відвагу поцілувати мої червоні вуста, то за це потім ішов босим на прощу до Риму й очікував квітів на сухому пеньку, тоді як під моїми ногами щохвилини розпускаються троянди, фіалки та мірти, та ви не чуєте їхнього аромату; залишайтеся у вашому північному тумані та християнському ладані; дайте нам, язичникам, спокійно перебувати під кам’яними рештками, під лавою, не відкопуйте нас, не для вас будували наші Помпеї, не для вас — наші вілли, наші лазні, наші храми! Вам не треба ніяких богів! Ми мерзнемо у вашому світі! — Прекрасна мармурова дама кашлянула й ще щільніше загорнулася у темне соболеве хутро.
— Дякуємо за класичну лекцію, — відповів я. — Та Ви не можете заперечити, що чоловік і жінка — і у Вашому радісному сонячному світі, як і у нашому туманному, від природи — вороги, що кохання об’єднує їх на коротку хвилю в одне ціле, яке здатне лише на одну думку, на одне почуття, на одне бажання, щоб потім роз’єднати їх ще більше і — Ви знаєте це краще від мене — тоді той, хто не зможе підкорити сам, дуже швидко відчує ногу іншого на своїй шиї…
— І переважно чоловік відчуває ногу жінки, — вигукнула пані Венера із зарозумілою насмішкою, — що, безперечно, вже ліпше знаєте Ви, ніж я.
— Звичайно, і якраз тому не створюю собі жодних ілюзій.
— Це означає, що Ви мій раб, без ілюзій, і я буду поводитися з Вами без найменшого жалю.
— Мадам!
— Ви що, не знаєте мене? Так, я жорстока — якщо Ви вже у самому слові знаходите стільки втіхи — і хіба я не маю права такою бути? Це мужчина є тим, хто жадає, жінка ж тією, кого жадають — але це її основна, її вирішальна перевага. Природа принесла жінці мужчину у жертву через його пристрасть. І жінка, яка не знає, як зробити із нього свого підлеглого, свого раба, ба й іграшку, а потім, сміючись, зрадити його — така жінка нерозумна.
— Ці Ваші принципи… — обурено вставив я.
— …грунтуються на тисячолітньому досвіді, — насмішкувато перебила вона, а її білі пальці бавилися темним хутром. — Що більше самовідданою є жінка, то швидше мужчина стає розсудливим та владним; та що більше вона є жорстокою і невірною, що лютіше вона буде поводитися з ним, що зухваліше вона буде грати ним, що менше буде у неї жалю до нього, то більше вона збуджуватиме чоловічу хіть, буде більше коханою, на неї молитимуться. Так було у всі часи, від Єлени і Даліли аж до Катерини II та Лоли Монтец.
— Цього заперечити не можу, — сказав я. — Для мужчини немає нічого спокусливішого, ніж образ прекрасної, хтивої та жорстокої деспотиці, яка зверхньо, незважаючи ні на що, змінює коханців, коли їй заманеться…