— І до того ж вбирає хутро! — вигукнула богиня.
— Як Ви додумались до такого?
Та мені відома Ваша пристрасть.
— А знаєте, — додав я, — з того часу, відколи ми бачилися, Ви стали дуже кокетливою.
— Що Ви маєте на увазі, дозвольте запитати?
— Для Вашого білого тіла не могло б бути прекраснішого тла, ніж це темне хутро, і що Вам…
Богиня засміялася.
— Ви марите, — вигукнула вона, — прокиньтеся! — і вона своєю мармуровою рукою взяла мою.
— Та прокиньтеся ж! — ще раз пролунав її глибокий грудний голос. Я ледве розплющив очі.
Рука, що трясла мене, виявилася раптом засмаглою, наче бронза, а голос — пропитим голосом мого козака, який стояв переді мною у весь свій майже двометровий зріст.
— Та вставайте ж! — наполягав він. — Це просто ганьба!
— А чому ганьба?
— Бо це ганьба — заснути вбраному, та ще й біля книжки! — Він почистив обгорілі свічки й підняв том, який випав з моїх рук, — книжки… — він розгорнув обкладинку, — …Гегеля. — До того ж саме час їхати до пана Северина, який чекає нас на чай.
— Загадковий сон, — сказав Северин, коли я закінчив. Він сперся ліктями на коліна і, сховавши обличчя у свої делікатні руки з ніжними прожилками, поринув у роздуми.
Я знав, що якийсь час він не буде рухатися, ба й дихати, і так воно й було насправді. Для мене в його поведінці не було нічого разючого, бо я вже майже три роки по-справжньому товаришував з ним і звик до його дивацтв. Він був дивним, цього не заперечиш, але він не був небезпечним божевільним, за якого його мали не лише сусіди, але й товариство у Коломиї. Мені ж його постать була не просто цікавою, але й симпатичною — тому й мене багато хто вважав за трохи божевільного.
Як на галицького шляхтича та землевласника, та й з огляду на його вік — йому було за тридцять — він був дуже розсудливий, дуже серйозний, навіть педантичний. Він жив за до деталей розробленою напівфілософською, напівпрактичною системою, ніби за годинником, та й не лише за ним, а ще й за термометром, барометром, аерометром, гідрометром, Гіппократом, Гуфеландом, Платоном, Кантом, Кніґґе та лордом Честерфілдом. Однак інколи на нього нападала пристрасть, і він мав тоді таку міну, ніби міг головою стіну проламати — тоді всі втікали йому з дороги.
Отож, поки Северин сидів мовчки, вогонь співав у каміні, співали великий статечний самовар і прадідівське крісло, у якому я, гойдаючись, курив свою сигару, співав і цвіркун у старих стінах, і тоді мій погляд почав блукати серед дивоглядних приладів, кістяків звірів, опудал птахів, глобусів, гіпсових виливків, яких було повно у Севериновій кімнаті, аж поки випадково не зупинився на одній картині, яку я досить часто бачив, але яка якраз сьогодні при червоному відблискові полум’я у каміні справила на мене враження, яке неможливо описати.
Це була велика картина, намальована олійними фарбами у могутній, насиченій кольорами манері бельгійської школи. Зміст картини був дуже загадковим.
Прекрасна жінка із сонячною усмішкою на вродливому обличчі, із пишним, зав’язаним в античний вузол волоссям, на якому, мов легкий іній, лежала біла пудра, спочивала на отоманці, спираючись на ліву руку, прикрита лише темним хутром. Її права рука гралася батогом, а оголена нога недбало спиралася на мужчину, який лежав перед нею, як раб, як собака. Мужчина з різкими, але правильними рисами, що відбивали глибоку меланхолію та віддане захоплення, дивився на неї догори мрійливими палаючими очима мученика. Цей мужчина, який служив підставкою для її ніг, був Северин, але без бороди, років на десять молодший.
— Венера у хутрі! — вигукнув я, вказуючи на картину. — Такою я і бачив її уві сні.
— Я також, — сказав Северин, — тільки я бачив свій сон із розплющеними очима.
— Як це?
— Та-а! Це дурна історія…
— Твоя картина, була, очевидно, причиною мого сну, — вів я далі, — але скажи мені, нарешті, як це так, що вона відіграла у твоєму житті якусь роль, і то, мабуть, вирішальну, як я це собі уявляю. Про решту я сподіваюся почути від тебе.
— А тепер поглянь на подібну картину, — сказав мій дивний приятель, не відповідаючи на моє запитання.
Інша картина була дуже вдалою копією відомої “Венери із дзеркалом” Тіціана з Дрезденської галереї.
— Що ти хочеш сказати?
Северин встав і вказав пальцем на хутро, у яке Тіціан одягнув свою богиню кохання.
— І тут “Венера у хутрі”, — промовив він, ледь усміхаючись. — Я не думаю, що старий венецієць щось із цим пов’язував. Він лише написав портрет якоїсь благородної мессаліни і був настільки ввічливим, що дав тримати перед нею дзеркало, (у якому вона із холодним задоволенням розглядає свої величні принади), Амурові, якому ця робота видається неприємною. Ця картина — суцільні мальовані лестощі. Вже пізніше один “знавець” доби рококко охрестив цю даму Венерою, а хутро деспотиці, у яке Тіціан загорнув свою модель радше зі страху перед нежиттю, ніж перед цнотливістю, стало символом тиранії та жорстокости, що притаманні жінці та її красі.