— Та досить; у своєму теперішньому вигляді картина видається найуїдливішою сатирою на наше кохання. Венера, яка на абстрактній Півночі, у холодному, як лід, християнському світі мусить загортатися у широке важке хутро, щоб не застудитись…
Северин засміявся й закурив ще одну сигарету.
У цей час двері відчинилися й увійшла гарна повненька блондинка з розумними приязними очима, у чорному шовковому вбранні. Вона принесла нам до чаю холодне м’ясо та яйця. Северин взяв одне яйце і розбив його ножем. “Чи я тобі не казав, що хочу їх вареними на м’яко?” — закричав він так різко, що жіночка затремтіла.
— Але, любий Севцю… — промовила вона злякано.
— Шшшо “Севцю”?! — заверещав він. — Коритися мусиш, коритися, розумієш ти, чи ні! — і він вхопив з кілка на стіні батіг, який висів біля його зброї.
Гарненька молодичка, як перелякана козуля, швидко втекла з кімнати.
— Чекай, чекай, я ще тебе впіймаю! — кричав він їй услід.
— Але ж, Северине, — сказав я, кладучи свою руку на його, — як ти можеш так поводитися із такою гарненькою жіночкою!
— Ти тільки подивися на цю жінку, — відповів він, жартівливо підморгуючи. — Якщо б я її улещував, то вона би мені накинула на шию мотузку, але за те, що я виховую її батогом, вона мене шанує.
— Та ну що ти!
— От тобі й “та ну що ти!”. Жінок так і треба дресирувати.
— Як на мене, живи собі хоч, як паша у своєму гаремі, але не будуй мені ніяких теорій…
— Чому ж ні, — сказав він. — Ніде так не пасує Ґетеве “Ти маєш буть чи молот, чи ковадло”, як до стосунків мужчини та жінки. Це, між іншим, пані Венера вроїла уві сні й тобі. У пристрасті мужчини і полягає влада жінки, і вона вміє це використати, якщо мужчина не стережеться. Він має лише один вибір: бути тираном, або рабом жінки. Як тільки він віддається, то його голова відразу опиняється у ярмі, і він скоро відчує на собі батіг.
— Які дивні максими!
— Це зовсім не максими, а досвід, — заперечив він, похитуючи головою. — Мене направду батожили, я вилікувався — хочеш прочитати, як?
Він встав, взяв зі свого масивного письмового стола невеликий рукопис і поклав його переді мною на столик.
— Раніше ти питав мене про цю картину. Я тобі вже давно заборгував пояснення. Ось — читай!
Северин всівся біля каміна спиною до мене й видавалося, що він снить із розплющеними очима. Він знову став тихим, і знову заспівав камін, і самовар, і цвіркун у старих статечних стінах. А я розгорнув рукопис і прочитав: “Сповідь надчуттєвої людини”, а на берегах манускрипта, як мотив, стояли відомі, дещо змінені слова із “Фавста”:
Я перегорнув титульну сторінку й прочитав: “Все наступне я уклав зі свого тодішнього щоденника, бо своє минуле ніколи не можна зобразити зовсім неупереджено, та все має свої свіжі кольори, кольори сучасности”.
Гоголь, російський Мольєр, каже (але де саме?), десь він там каже, що “справді комічна муза — та, у якої під усміхненою маскою течуть сльози”.
Чудовий вислів!
Я відчуваю себе справді дивно, коли це пишу. Повітря мені видається виповненим захопливими пахощами квітів, які паморочать мою голову, й вона болить, дим з каміна корчиться й розростається переді мною до якихось постатей, маленьких сивобородих кобольдів, які насмішкувато показують на мене пальцями, червонощокі амурчики сидять верхи на спинці мого крісла й на моїх колінах, а я повинен усміхатися, навіть голосно сміятися, коли описую свої пригоди; та пишу я не звичайним чорнилом, а червоною кров’ю, що витікає із мого серця, бо всі старі, давно зарубцьовані рани на ньому відкрилися й воно стискається і болить, і то тут, то там падає на папір сльоза.
Ліниво спливають дні на карпатському курорті. Нікого не бачиш, і ніхто тебе не бачить. Тут так нудно, що починаєш писати ідилії. Я маю тут стільки вільного часу, що міг би показати цілу картинну галерею, забезпечити театр новими п’єсами на цілий сезон, для доброго десятка віртуозів написати концерти, тріо та дуети, але — та про що ж це я говорю — мені, зрештою, вдається лише натягнути полотно картини, розрівняти аркуш паперу, розграфити нотні зошити, бо ж я — ах! жодного фальшивого встиду, друже Северине, бреши іншим; та тобі вже не вдасться збрехати самому собі. Отож я ніхто інший, як дилетант: дилетант у малярстві, у поезії, музиці, та ще в деяких так званих вільних мистецтвах, які в наші дні забезпечують своїм метрам прибутки міністра, ба, навіть якогось можновладця; та передусім я дилетант у житті. І дотепер я жив так, як малював та віршував, тобто я ніколи не зробив більше, ніж грунтування, ніж план, ніж перша дія, перша строфа. Є такі люди, що все починають, але ніколи не доводять до кінця. Я якраз така людина.