Та що це я розбалакався.
До справи.
Лежу я на своєму вікні й з’ясовую, що гніздечко, у якому я переживаю відчай, насправді надзвичайно поетичне — який вид із нього на блакитну, високу стіну гір, напоєне золотистими променями сонця, і гірські потоки в’ються по ній, немов срібні стрічки; і яке чисте та блакитне небо, що до нього здіймаються засніжені вершини; і які зелені та свіжі схили, вкриті лісом, луки, на яких пасуться маленькі отари, ген аж до жовтих хвиль жита, де стоять женці, які то зникають, то виринають знову.
Будинок, в якому я живу, стоїть чи то в якомусь парку, чи то у лісі, чи то у лісовій гущавині, називайте це, як хочете, але стоїть він дуже самотньо.
У ньому ніхто не живе, крім мене, однієї вдови зі Львова, і господині, мадам Тартаковської — маленької старенької жінки, яка щодня стає усе меншою й старшою, старого пса, який кульгає на одну лапу, та молодої кішки, яка постійно грається клубком ниток; цей клубок, як я припускаю, належить прекрасній вдові.
Ця вдова направду вродлива і дуже молода, їй найбільше двадцять чотири роки, і вона ще й багата. Вона мешкає на верхньому поверсі, а я на першому, на рівні землі. Її зелені жалюзі завжди опушені, в неї балкон, який увесь заріс зеленими виткими рослинами. Я ж тут внизу маю милу, затишну альтанку, у якій читаю й пишу, малюю й співаю, як пташок серед гілок. З альтанки я бачу балкон. Деколи я справді дивлюся догори. І тоді там час від часу за щільною зеленою сіткою мерехтить біле вбрання.
Правду кажучи, прекрасна пані там угорі цікавить мене дуже мало, бо я закоханий в іншу, та ще й закоханий дуже нещасливо, ще нещасніше, ніж лицар Тоґґенбурґ, ніж Шевальє у Манон л’Еско, — бо моя кохана із… каменю.
У садку, в маленькій гущавині, є чарівна маленька галявина, на якій мирно пасеться пара приручених козуль. На цій галявинці стоїть кам’яне зображення Венери, оригінал якого, я думаю, є у Флоренції. Ця Венера — найвродливіша жінка, яку я бачив у своєму житті.
Та це направду не скаже багато, бо я бачив мало гарних жінок, та й жінок взагалі, і у коханні я дилетант, який ніколи не пішов далі, ніж грунтування, ніж перша дія.
Та й навіщо говорити в суперлятивах, ніби щось, що є прекрасним, може бути перевершене.
Досить того, ця Венера прекрасна, і я її кохаю, так пристрасно, так хворобливо щиро, так божевільно, як тільки можна кохати жінку, яка відповідає на кохання із незмінно спокійною, кам’яною усмішкою.
Так, я дослівно молюся до неї.
Я часто лежу під дахом із листя молодого бука, коли сонце припікає над ліском, і читаю. Свою холодну, жорстоку кохану я часто відвідую і вночі — тоді я стаю перед нею на коліна, притуливши обличчя до холодного каменю, на якому спочивають її ноги, й молюся до неї. Це неможливо описати — коли виринає місяць — він якраз стає повний — і пливе поміж деревами, а галявинка потопає у сріблястому серпанкові, богиня стоїть, ніби просвітлена, і здається, що вона купається у його м’якому світлі.
Одного разу, коли я повертався додому після молитви через алеї, які вели до будинку, то раптом побачив за зеленою галереєю жіночу постать, білу, як камінь, у місячному сяйві. На якусь хвилину мені видалося, що прекрасна жінка зглянулася наді мною, ожила і пішла за мною — але мене охопив невимовний страх, серце, здавалося, вискочить із грудей, і замість того, щоб… Ну, та я дилетант. Я зашпортався, як завжди, на другому вірші, ні, навпаки, я не зашпортався, я побіг так швидко, як тільки міг.
Який трафунок! Один єврей, який продає світлини, вклацає мені в руки зображення мого ідеалу. Це — невеликий аркуш, “Венера із дзеркалом” Тіціана. Що за жінка! Мені хочеться написати вірша. Ні! Я беру цей аркуш і пишу на ньому: Венера у хутрі.
Ти мерзнеш, а сама розпалюєш полум’я! Загорнися у хутро деспотиці, кому ж воно ще личить, як не тобі, жорстока богине краси й кохання!..