За хвилю я додав кілька рядків із Ґете, які я якраз перед тим знайшов у “Парадіпомені” до “Фавста”:
Після цього я поставив світлину перед собою на столі, підпер її книжкою і почав розглядати.
Холодна грайливість, із якою ця чудова жінка прикривала свої принади темним соболевим хутром, суворість, жорстокість на мармуровому обличчі й захоплювали мене і наганяли страх одночасно.
Я знову беруся за перо. Пишу далі: “Кохати, бути коханим — що за щастя! Та проте наскільки ж блідне блиск цього супроти нестерпного блаженства поклонятися жінці, яка робить нас своєю іграшкою, блаженства бути рабом прекрасної жінки-тирана, що безжально топче нас ногами. І героїчний велетень Самсон знову віддався у руки Даліли, яка його зрадила, і вона зрадила його ще раз, і филистимляни зв’язали його перед нею і вибрали йому очі, якими він до останнього погляду, сповненого люті й кохання, вдивлявся у прекрасну зрадницю”.
Сніданок я з’їв в альтанці, обплетеній деревником, і читав книгу Юдити, заздрив похмурому поганинові Олофернові через його царську жінку, яка знесла йому голову, і через його криваво-прекрасний кінець. “Господь його побив рукою жінки!”
Це речення шокувало мене.
“Які ці євреї негалантні”, — думав я, — “навіть їхній Бог — він міг би вибирати й пристойніші слова, коли говорить про прекрасну стать!”
“Господь його побив рукою жінки”, — повторював я собі. Ну, і що б це я мав вдіяти, щоби Бог мене так скарав?
Але ж на Бога! Знову приходить наша господиня, яка за ніч стала ще меншою, а там, нагорі, поміж зелених вусиків і ланцюжків рослин, знову видніється біле вбрання. Це Венера, чи вдова?
Цього разу — вдова, бо пані Тартаковська робить реверанс і просить мене від її імені дати щось цікаве для читання. Я біжу до своєї кімнати й квапливо хапаю кілька книжок.
Надто пізно я пригадую, що в одній з них лежить моя світлина з Венерою, і тепер та біла пані має її там, нагорі, разом із виливами моїх емоцій.
Що вона скаже про це?
Я чую, як вона сміється.
Чи не з мене?
Повний місяць! Ось він вже виглядає з-понад верхівок низьких ялиць, що густо насаджені довкола парку, і срібне повітря наповнює терасу, дерева, усе довкілля, аж ген, куди сягає око, плавно зникаючи у далині, як рухливі струмки.
Я не можу цьому протистояти, мене щось манить і кличе, я знову вбираюся і йду в сад.
Мене тягне туди, на галявинку, тягне до неї, до моєї богині, моєї коханої.
Ніч холодна. Мене морозить. Важке повітря п’янить пахощами квітів та лісу.
Яке свято! Яка музика навкруги! Схлипує соловейко. Ледь видно слабке блакитне мерехтіння зірок. Галявинка видається гладкою, як дзеркало, як крижана поверхня ставка.
Велично здіймається сяюча фігура Венери.
Але… що це?
З мармурових плечей богині спадає велике темне хутро — я стаю як укопаний і зачудовано дивлюся на неї, мене знову охоплює отой невимовний страх, і я втікаю.
Прискорюю свої кроки, і тут помічаю, що побіг не тією алеєю, і коли хочу повернути серед зелені у бічний перехід, то там на кам’яній лавці сидить переді мною Венера, прекрасна жінка з каменю, ні, справжня богиня кохання, теплокровна, я навіть чую її пульс. Так-так, вона стала для мене живою, як ота статуя, що почала дихати для свого творця. Правда, це чудо здійснилося лише наполовину, її біле волосся ще видається, кам’яним, а її біле вбрання мерехтить, як місячне сяйво — (може, це атлас?) — а з її плечей спадає темне хутро… Та її вуста вже червоні, щоки рожевіють, а в очах я зустрічаю два диявольські зеленкуваті промені — і ось вона сміється!
Її сміх такий загадковий, він — ах! Його неможливо описати, він спирає мені дух, я біжу далі й мушу за кілька кроків знову й знову переводити подих. Цей сміх переслідує мене і у похмурих переходах серед зелені листяних дерев, і на світлих галявинах, аж у гущавину, куди ледве пробивається місячне сяйво. Я вже більше не знаходжу дороги, блукаю довкола, а холодні краплі виблискують, мов перли, на моєму чолі.
Нарешті я зупиняюся й веду короткий монолог.
Він звучить… справді, наодинці із собою людина або дуже люб’язна, або ж дуже груба.
Отож я й кажу собі: “Осле!”
Це слово справляє дивовижну дію, ніби чародійське заклинання, що рятує мене і приводить до тями.