Я відразу заспокоююся.
Із задоволенням повторюю: “Осле!”
Знову я бачу все чітко й ясно — ось тут водограйчик, он там букова алея, аж ген будинок, до якого я тепер поволі наближаюся.
І тут, знову зовсім несподівано, за зеленою, освітленою місяцем, ніби вишитою сріблом стіною — біла постать, прекрасна жінка із каменю, якій я поклоняюся, якої я боюся, від якої я втікаю.
Кілька кроків — і я вже в будинку, переводжу дух і роздумую.
Ну хто ж я такий тепер: маленький дилетант чи великий осел?
Ранок спекотний, у повітрі душно, воно напоєне збудливими пахощами. Я знову сиджу у своїй альтанці й читаю в “Одіссеї” про спокусливу чарівницю, яка перетворює своїх поклонників у диких звірів. Чудова картина античного кохання.
Тихо шелестять гілки та трав’яні стебла, шелестять сторінки моєї книги, щось шелестить на терасі.
Жіноче вбрання…
Ось вона, Венера, але без хутра — ні, цього разу це вдова — та ні, це Венера. О! Що за жінка!
Ось стоїть вона там у легкому, білому ранковому одязі й дивиться на мене. Якою ж поетичною й принадною одночасно видається її делікатна постать. Вона не велика, але й не маленька, а голівка — радше чарівна й пікантна, в дусі епохи маркізів у Франції, ніж прекрасна в прямому розумінні. А як вона зачаровує, яка м’якість і яка чарівна пустотливість виграють довкола цих досить великих вуст — шкіра настільки ніжна, що всюди проглядають блакитні прожилки, проглядають і через муслін, що прикриває руки й груди. А як пишно закручене це руде волосся — так-так, воно руде, а не біляве чи золотисте, і як же демонічно, і водночас мило виграє воно на її шиї, і ось мене зустрічають її очі, немов зелені блискавки, справді, вони зелені, ці очі, їх м’яку силу неможливо передати — вони зелені, як коштовне каміння, як глибокі, бездонні гірські озера.
Вона зауважує моє збентеження, яке зробило мене негречним: я й далі сиджу і досі не скинув з голови шапку.
Вона лукаво усміхається.
Нарешті я підводжуся й вітаюся з нею. Жінка наближається й вибухає голосним, майже дитячим сміхом.
Я заїкаюся так, як може заїкатися тільки маленький дилетант або великий осел.
Отак ми й знайомимося.
Богиня питає про моє ім’я й називає своє.
Її звати Ванда фон Дунаєв.
Вона справді моя Венера.
— Але, мадам, як Вам прийшла до голови така думка?
— Завдяки маленькій світлині, яка лежала у Вашій книжці…
— Я забув про це.
— Ці загадкові зауваження на звороті…
— Чому загадкові?
Вона глянула на мене. “Я завжди хотіла познайомитися колись зі справжнім мрійником — заради різноманітности… От, Ви мені здаєтесь після цього одним із найнестримніших”.
— Милостива пані, насправді… — і знову це фатальне осляче заїкання, і до того ж я червонію, як шістнадцятирічний юнак, тоді коли я на добрих десять років старший…
— Сьогодні уночі Ви злякалися мене.
— Справді, річ у тому… Але чи не зволите сісти?
Вона сідає й насолоджується моїм страхом — бо ж я боюся її тепер, при світлі дня, ще більше — зачаровуюча усмішка пробігає над її верхньою губою.
— Ви розглядаєте кохання і передусім жінку, — почала вона, — як щось вороже, щось, від чого Ви, хоч і даремно, захищаєтесь, але могутність чого Ви сприймаєте як солодку муку, як млосну жорстокість. Погляд цілком сучасний.
— Однак Ви його не поділяєте…
— Не поділяю, — запально й рішуче відповіла вона й похитала головою так, що її кучері здійнялись, мов червоні язики полум’я.
— Для мене весела чуттєвість гелленів є радістю без страждань — це ідеал, який я прагну втілити у своєму житті. Бо в те кохання, яке проповідують християнство, сучасні люди, оті рицарі духа, я не вірю. Так-так, придивіться до мене, я набагато гірша, ніж якась єретичка, я — язичниця.
Я завжди захоплювалася цими рядками із Ґетевої “Римської елегії”. У природі є лише оте кохання героїчного часу, коли “боги і богині закохувались”. У ті часи
Все інше — надумане, нещире, брехливе. Через християнство, жорстока емблема якого — хрест, завжди була для мене чимось жахливим, — через нього в природу та її невинні прагнення було занесено щось чуже й вороже.
Боротьба духа зі світом чуттєвого — це євангеліє сучасности. Від нього мені нічого не треба.