— Так, Ваше місце мало би бути на Олімпі, — відповів я, — але ми, сучасні люди, не любимо античної веселости, особливо в коханні. Думка про те, щоб жінку, хай навіть і якусь Аспазію, розділяти з іншими, нас обурює. Ми такі ж ревниві, як і наш Бог. Ось чому ім’я прекрасної Френи стало для нас лайливим словом. Ми надаємо перевагу якійсь бідній, безбарвній дівчині в стилі Гольбейна, яка належить лише нам, перед античною Венерою, яка хоч і є божественно прекрасною, але сьогодні кохає Анхіза, завтра Паріса, а післязавтра Адоніса. І якщо природа у нас і тріумфує, якщо ми у палаючій пристрасті й віддаємося такій жінці, то її весела любовна пристрасть видається нам демонічною силою, жорстокістю, й ми вбачаємо у нашому блаженстві гріх, який повинні спокутувати.
— Отже, і Ви захоплюєтеся сучасною жінкою? Отими бідними істеричними жінками, які у сомнабулічному гоні за вимріяним чоловічим ідеалом не вміють оцінити найкращого мужчину і посеред постійних сліз та схлипувань щодня скривджують свої християнські обов’язки, обдурюють, самі обдурені, знову й знову шукають, вибирають і відкидають, і ніколи не є щасливими самі, і нікого не ощасливлюють, нарікають на долю, замість того, щоб спокійно зізнатися собі: “Я хочу кохати й жити так, як жили колись Єлена й Аспазія”. Природа не знає якоїсь постійности у стосунках чоловіка й жінки.
— Мила пані…
— Дозвольте, я закінчу. Річ лише в егоїзмі мужчини, який хоче жінку заховати, як якийсь скарб. Усі спроби, через священні церемонії, присяги й угоди принести постійність у щось наймінливіше з усього, що є мінливому людському бутті — у кохання — всі ці спроби зазнали невдачі. Ви ж не можете заперечувати, що наш християнський світ розкладається?
— Але ж…
— Але ж того єдиного, хто постає проти настроїв суспільства, виштовхують, таврують, каменують, хочете Ви сказати. Та добре. Зважуся твердити, що мої принципи напраму язичницькі, я хотіла би відповідно до них прожити своє життя. Я зрікаюся Вашого лицемірного респекту і надаю перевагу тому, щоби бути щасливою. Винахідники християнського шлюбу добре вчинили, коли до нього винайшли ще й безсмертя. Утім, не думаю про те, щоби жити вічно, і коли мені з останнім подихом настане кінець на цьому світі, то що мені з того, чи мій дух співатиме в ангельських хорах, а чи порох мій живитиме нові істоти? Якщо ж я помру такою, як є, то з якої рації я мушу тоді від чогось відмовлятися? Належати мужчині, якого я не знаю, якого не кохаю, лише тому, що колись його кохала? Ні, я не буду ні від чого відрікатися, я покохаю кожного, хто мені подобається, і зроблю щасливим кожного, хто мене кохає. Хіба це погано? Зовсім ні, принаймні це набагато ліпше, ніж коли б я жорстоко тішилася тими муками, які збуджують мої принади, цнотливо відвертаючись від того нещасного, який знемагає по мені. Я молода, багата й вродлива, і такою, як я є, я й живу — радісно, заради утіх, заради задоволення.
У той час, коли вона говорила, і її очі лукаво блищали, я взяв її руки, не маючи жодного поняття, що мені з ними робити, але як справжній дилетант, я квапливо їх відпустив.
— Ваша щирість, — промовив я, — мене захоплює, та й не тільки вона…
І знову це кляте дилетантство, яке стягує мені зашморгом горло.
— Що Ви хотіли сказати?
— Що я хотів сказати… я хотів… Вибачте, моя мила — я Вас перебив.
— У чому річ?
Довга пауза. З усією певністю, вона веде довгий внутрішній монолог, який моєю мовою можна перекласти одним словом — “осел”.
— Якщо дозволите, пані, — почав я нарешті, — як Ви дійшли до таких думок?
— Дуже просто. Мій батько був розумною людиною. Від колиски я була оточена копіями античних скульптур, коли мені було десять років, я читала Жіля Бляса, а коли дванадцять — про Орлеанську Діву. Якщо інші у дитинстві називали своїх друзів “Мізинчиком”, “Синьою Бородою”, “Попелюшкою”, то я назвала їх “Аполлоном”, “Геркулесом”, та “Лaокооном”. Мій чоловік був радісною, сонячною натурою. Навіть невиліковна недуга, на яку він захворів відразу після нашого одруження, не могла надовго затьмарити його чоло. Ще й у ніч перед своєю смертю він потягнув мене до ліжка, а упродовж багатьох місяців, які він провів, помираючи у кріслі-гойдалці, часто говорив мені, жартуючи: “Ну, ти вже маєш якогось коханка?”. Я паленіла від сорому. “Не обдурюй мене, — додавав часом він, — я вважаю це жахливим, але знайди собі якогось гарного мужчину, або краще відразу й багатьох. Ти красива жінка, але ще напівдитина, і тобі треба іграшку”.
Вам, мабуть, не треба казати, що я, поки він жив, не мала жодного коханка, та досить про це, він виховав мене тим, ким я є — грекинею.