— Богинею, — виправив я.
Вона усміхнулася: “Якою саме?”
— Венерою!
Вона погрозила пальчиком і насупила брови. “Врешті-решт, навіть Венерою у хутрі. Зачекайте лишень — у мене є велике хутро, яким я і вночі можу накрити Вас усього, я впіймаю Вас у нього, як у сіті”.
— І Ви вірите, — промовив я швидко, бо до голови мені прийшло щось, що я вважав за дуже цікаву думку, хоча вона й була досить банальною і не дуже вишуканою, — Ви вірите, що Ваші ідеї можна здійснити у наш час, що Венера може безкарно блукати у своїй неприкритій красі й радості серед залізниць та телеграфних стовпів?
— Неприкритою, звичайно ж, не може, але в хутрі — так, — вигукнула вона, сміючись. — Ви би не хотіли глянути на моє?
— Але тоді…
— Що тоді?
— Вродливі, вільні, веселі та щасливі люди, якими були греки, можливі лише тоді, коли вони мають рабів, які виконують для них непоетичні житейські справи, й передовсім працюють на них.
— Звичайно, — відповіла вона грайливо, — але такій олімпійській богині, як я, треба ціле військо рабів. Так що Ви також стережіться мене.
— Чому?
Я й сам перелякався тієї сміливости, з якою у мене вихопилося оте “Чому?”. Вона ж натомість зовсім не злякалася, а трохи розтулила свої вуста, так що стало видно її маленькі білі зуби, й заговорила, ніби між іншим, про щось, що й уваги не варте: “А Ви б не хотіли бути моїм рабом?”
— У коханні не буває жодної рівности, — відповів я урочисто й серйозно, — але якщо вже я маю вибір, панувати, чи стати упокореним, то мені видається набагато захопливішим бути рабом прекрасної жінки. Але де ж я маю шукати її, таку, яка не дріб’язковими сварками здобуває впливи, а вміє панувати спокійно й самовпевнено, навіть твердо?
— Це було б, зрештою, не так вже й важко.
— Ви так вважаєте?
— Я, наприклад, — вона засміялася й відхилилася далеко назад, — я маю талант деспотиці, хутра у мене теж є — а Ви сьогодні вночі справді мене злякалися?
— Справді.
— А зараз?
— Зараз… Зараз я боюся Вас по-справжньому!
Ми щодня разом, я і Венера. Ми проводимо разом багато часу: снідаємо у моїй альтанці, обплетеній деревником, п’ємо чай у її маленькому салоні, де я маю нагоду розкрити перед нею всі свої дуже-дуже скромні таланти. Навіщо б я вчився всіх наук, пробував сили у всіх мистецтвах, якби не був здатний розважити милу маленьку жіночку…
Але ця жіночка не така вже й маленька, і вона мені несамовито подобається. Сьогодні я малював її, і лише тоді я побачив дуже виразно, як мало пасує сучасний одяг до цієї голівки-камеї.
У її рисах мало римського, але багато грецького.
Раз мені хочеться малювати її як Психею, а раз як Астарту, залежно від того, чи її очі набувають мрійливо-одухотвореного, а чи отого напівзнеможеного, напівспопеляючого, втомлено-хтивого виразу, але вона хоче, щоб це був портрет.
Що ж, я одягну її у хутро.
Як тільки я міг сумніватися хоча б хвилину! Кому ж пасує це князівське хутро, як не їй?
Учора ввечері я був у неї й читав їй римські елегії. Потім я відклав книгу і дещо прочитав напам’ять. Вона виглядала задоволеною, ба більше, вона не відводила очей від моїх вуст, і її груди здіймалися раз у раз.
Чи, може, я помилився?
Дощ меланхолійно стукав у шибку, у каміні по-зимовому потріскував вогонь, і мені стало так затишно біля неї, що я на хвилю втратив будь-який страх перед прекрасною жінкою й поцілував їй руку, і вона мені це дозволила.
Потім я сів біля її ніг і прочитав невеликого вірша, якого написав для неї:
Ну-ось, і так далі! Цього разу я справді вийшов поза першу строфу, але того вечора я за її наказом віддав їй вірша, і тепер не маю жодної копії, і сьогодні, коли я роблю виписки зі свого щоденника, мені спадає на гадку лише ця строфа.
Я маю дуже своєрідне відчуття. Я не вірю, що закохався у Венеру, принаймні під час нашої першої зустрічі у мене не було отих блискавичних спалахів пристрасти, з якої починається закоханість. Але я відчуваю, що її незвичайна, справді божественна краса поступово накладає на мене якусь магічну петлю. Це не подібне на якусь сердечну прихильність, яка народжується у мені, це якась психічна покора, яка, повільно, але дедалі все повніше захоплює.
Щодня я страждаю усе більше — а вона — вона з цього лише сміється.