Сьогодні вона раптом сказала мені, без будь-якого приводу: “Ви мене цікавите. Більшість мужчин такі посередні, без поривань, без поезії. А у Вас є глибина й захоплення, і передовсім серйозність, яка мені приємна. Я могла би Вас покохати”.
Після короткої, але сильної зливи ми разом ідемо на галявинку до скульптури Венери. Довкола парує земля, туман здіймається до неба, як жертовний дим, у повітрі повисла розірвана веселка, з дерев все ще крапає вода, але горобці та зяблики вже перескакують з гілки на гілку і голосно цвірінькають, ніби дуже тішаться з чогось. Усе довкола напоєне свіжими пахощами. Ми не можемо перейти всю галявину, бо вона ще зовсім мокра, і виглядає, як маленький ставок, осяяний сонцем, з рухливої поверхні якого виростає богиня кохання, а довкола її голови танцює рій комарів, що, теж осяяний сонцем, зависає, немов німб.
Ванда дуже тішилася чудовому видовищу й тому, що на лавках в алеї ще є вода. Щоб трохи відпочити, Ванда спирається на мою руку, і якась солодка втома лежить в усьому її єстві, очі в неї напівзаплющені, а подих торкається моїх щік.
Я беру її руку — як мені це вдається, направду не знаю, — і питаю:
— Ви б могли мене покохати?
— Чому ж ні, — відповідає вона й дозволяє своєму спокійному, променистому поглядові спочити на мені, — але ненадовго.
Наступної хвилі я стаю перед нею на коліна і притискаю своє палаюче обличчя до пахучого мусліну її сукні.
— Але ж, Северине, — це непристойно, — вигукує вона.
Та я беру її маленьку ніжку й торкаюся вустами.
— Ви стаєте ще непристойнішим! — знову вигукує вона, вивільняється і швидкими кроками втікає до будинку, а її чудовий черевичок залишається в моїх руках.
Що це? Якесь передвістя?
Увесь день я не наважувався підходити до неї. Під вечір, коли я сидів у своїй альтанці, пікантна руда голівка Ванди раптом виглянула крізь витку зелень балкона. “Чому Ви не приходите?”, — нетерпляче гукнула вона згори.
Я швидко побіг сходами догори. Тут я знову втратив відвагу і постукав зовсім тихо. Вона не запросила мене увійти досередини, а відчинила двері і вийшла на поріг сама.
— Де мій черевичок?
— Він… я… я хочу…, — почав заїкатися я.
— Принесіть його, ми разом вип’ємо чаю, і поговоримо.
Коли я повернувся, вона поралася біля самовара. Я урочисто поставив черевичок на стіл і став у куток, як дитина, що очікує покарання.
Я помітив, як вона наморщила чоло, лінія її уст стала суворою і владною, і це привело мене у захват.
Несподівано вона зайшлася сміхом.
— Отже, Ви справді закохані… у мене?
— Так, і я страждаю більше, ніж Вам здається.
— Ви страждаєте, — знову засміялался вона.
Я був обурений, осоромлений, знищений — але це було зовсім ні до чого.
— Чому? — продовжувала вона. — Я добра до Вас, від усього серця добра. — Вона простягнула мені руку й дуже приязно подивилася на мене.
— І Ви згодні стати моєю дружиною?
Ванда глянула на мене — так-так, як це вона на мене глянула? — мені здається, що передовсім здивовано, а потім трохи глузливо.
— Звідки у Вас раптом стільки відваги? — запитала вона.
— Відваги?
— Так, відваги одружитися взагалі, і особливо зі мною, — вона піднесла догори черевичок. — Ви так швидко потоваришували з ним? Але без жартів. Ви справді хочете одружитися зі мною?
— Так.
— Що ж, Северине, це серйозна справа. Я вірю, що Ви мене кохаєте, і я Вас також кохаю, і що ще краще, ми цікаві одне одному, і немає жодної небезпеки, що ми одне одному швидко набриднемо — але ж Ви знаєте, я — легковажна жінка, і саме тому я підходжу до шлюбу дуже серйозно, і вже коли я беру на себе якісь обов’язки, то хочу їх виконати. Проте я боюся — але ні — Вам має бути боляче це почути.
— Прошу Вас, будьте щирими зі мною, — заперечив я.
— Отож, правду кажучи, я не впевнена, що можу кохати одного мужчину довше, ніж…,
Вона граціозно схилила набік свою голівку й замислилася.
— Рік?
— Та ну що Ви — десь так з місяць.
— Навіть мене?
— Ну, Вас — Вас, мабуть, два.
— Два місяці! — скрикнув я.
— Два місяці — це дуже довго.
— Мадам, це більше, ніж антично.
— От бачите, Ви не любите правди.
Ванда перейшлася кімнатою, нахилилася до каміна й розглядала мене, спираючись рукою на карниз.
— Ну і що ж мені з Вами робити? — знову почала вона.
— Все, що завгодно, — покірно відповів я. — Те, що принесе Вам утіху.
— Ви непослідовні! — вигукнула вона. — Спочатку Ви хочете мене за дружину, а потім віддаєтеся мені, як іграшка.