— Вандо, я Вас кохаю.
— У такому разі ми знову там, де почали. Ви мене кохаєте і хочете мене за дружину, а я ж не хочу вступати в жодний новий шлюб, бо сумніваюся у тривалості своїх і Ваших почуттів.
— А якщо б я хотів зважитися на шлюб з Вами? — відповів я.
— Але це ще залежить від того, чи хочу зважитися на це з Вами я, — сказала вона спокійно. — Можу собі дуже добре уявити, що я належу все життя одному мужчині, але це мав би бути цільний чоловік, який мені імпонує, який підкоряє мене силою своєї особистости, розумієте? А кожен мужчина — я це знаю — як тільки закохається, стає слабким, догідливим, смішним, віддається у руки жінки, стає перед нею навколішки. Між тим я могла би довго кохати лише того, перед ким би клякала сама. Та Ви стали мені таким милим, що я хочу спробувати.
Я припадаю до її ніг.
— Боже мій! Ви вже на колінах, — каже вона насмішкувато. — Добре ж Ви починаєте. — Вона продовжувала, коли я знову піднявся. — Я даю Вам рік часу, щоби мене завоювати, щоби переконати мене, що ми пасуємо одне одному, що ми можемо жити разом. Якщо Вам це вдасться, тоді я стану Вашою дружиною, і тоді, Северине, я буду такою дружиною, яка виконуватиме свої обов’язки строго й сумлінно. Протягом цього року ми будемо жити, як у шлюбі…
Кров вдарила мені в голову.
Її очі теж загорілися. “Ми будемо жити разом, — вела вона далі, — ділити всі наші звички, щоби побачити, чи можемо ми зжитися. Надаю Вам всі права чоловіка, поклонника, друга. Ви задоволені?”
— Та я мушу бути задоволеним.
— Ви нічого не мусите.
— Ну то я хочу…
— Чудово. Це слова мужчини. Ось Вам моя рука.
Вже десять днів я ні на хвилю не розлучався з нею, за винятком ночей. Я міг постійно дивитися їй у вічі, тримати її за руки, прислухатися до її слів, всюди її супроводжувати. Моє кохання видається мені глибокою, бездонною прірвою, у яку я все більше падаю, з якої мене тепер вже ніщо не зможе врятувати.
Сьогодні пополудні ми лежали на галявині біля підніжжя статуї Венери. Я рвав квіти й кидав Ванді на коліна, а вона плела із них вінки, якими ми прикрашали нашу богиню.
Раптом Ванда глянула на мене так своєрідно, так запаморочливо, що пристрасть охопила мене, немов полум’я. Більше не володіючи собою, я обхопив її руками й притулився до її вуст — вона притиснула мене до своїх грудей, які здіймалися від хвилювання.
— Ви не ображаєтеся? — запитав я.
— Я ніколи не ображаюсь на те, що є природним, — відповіла вона. — Я лише боюся, що Ви страждаєте.
— О, я жахливо страждаю.
— Бідний друже, — вона прибрала мені з чола розхристане волосся, — я сподіваюся, що це — не моя вина.
— Ні, — відповів я, — і все-таки моє кохання до Вас стало якимось божевіллям. Думка про те, що я можу Вас втратити, — і, мабуть, справді втрачу — ця думка мучить мене і вдень, і вночі.
— Але ж Ви ще навіть не володієте мною, — сказала Ванда й подивилася на мене тим вібруючим, вологим, поглинаючим поглядом, який мене вже якось причарував. Потім вона підвелася і поклала своїми маленькими прозорими ручками вінок із блакитних анемон на білі кучері Венери. Майже проти своєї волі я обхопив руками тіло Ванди.
— Я не можу більше без тебе, прекрасна жінко, — сказав я, — повір мені, лише цей єдиний раз повір мені, це не порожня фраза, не фантазія, я відчуваю на всю глибину моїх почуттів, як моє життя пов’язане із твоїм. О! Якщо ти розлучишся зі мною, я загину.
— Але ж це зовсім не потрібно, дурнику, бо я кохаю тебе, — вона взяла мене за підборіддя. — Який ти дурненький!
— Але ж ти хочеш бути моєю лише за певних умов, тоді як я належу тобі без жодних…
— Це не добре, Северине, — відповіла вона майже злякано, — хіба ж Ви мене не знаєте, хіба ж Ви взагалі не хочете збагнути мене? Я добра, якщо зі мною поводяться серйозно й розважливо, але коли мені занадто віддаються, я стаю зарозумілою.
— Будь зарозумілою, будь деспотичною, — вигукнув я у стані повної екзальтації, — тільки будь моєю, будь моєю назавжди! — Я впав до її ніг і обхопив її коліна.
— Це добре не закінчиться, друже мій! — промовила вона серйозно, не рухаючись.
— О! Хай цьому власне ніколи не буде кінця! — вигукнув я схвильовано, навіть запально. — Нас може розділити лише смерть. Якщо ти не можеш бути моєю, тільки моєю і то назавжди, то я хочу бути твоїм рабом, служити тобі, все від тебе стерпіти, лише не відштовхуй мене від себе.
— Та зберіться ж, — сказала вона, нахилилася до мене й поцілувала в чоло. — Я прихильна до Вас від всього серця, але це не той шлях, яким мене можна завоювати, яким мене можна затримати.