— Я хочу робити все, все, що Ви хочете, тільки щоб Вас не втратити, — закричав я, — лише не це, цієї думки я більше стерпіти не можу.
— Та встаньте ж.
Я підкорився.
— Ви направду загадкова людина, — вела далі Ванда. — Отже, Ви хочете володіти мною за будь-яку ціну?
— Так, за будь-яку.
— Але ж яку цінність мало б для Вас володіння мною, наприклад, — вона роздумувала, в її очах з’явилося щось підступне, зловісне, — коли я Вас зовсім не кохатиму, коли я належатиму комусь іншому?
Я затремтів… Потім я глянув на неї, вона стояла переді мною така сильна й самовпевнена, і її очі світилися холодним блиском.
— Бачите, — вела вона далі, — Ви лякаєтеся самої думки про це!. — Раптом мила усмішка осяяла її обличчя.
— Так, мене охоплює жах, коли я собі живо уявляю, що жінка, яку я кохаю, яка відповіла на моє кохання, без жалю до мене віддається комусь іншому. Але чи маю я вибір? Якщо я кохаю цю жінку, кохаю до безтями, то чи маю я гордо повернутися до неї спиною і піти в землю разом зі своєю хвалькуватою силою, а чи маю пустити собі кулю в голову? У мене є два жіночі ідеали. Якщо я не можу знайти свій благородний, сонячний ідеал, жінку, яка ділить зі мною вірно й прихильно мою долю, то не треба нічого половинчастого або безбарвного! Тоді я б радше хотів віддатися жінці без будь-яких цнот, без вірности, без милосердя. Така жінка у всій своїй егоїстичній величі — це теж ідеал. Якщо я не можу насолоджуватися щастям кохання, то я хочу випити до дна його болі, його муки. А потім ще я хочу, щоб жінка, яку я кохаю, поводилася зі мною безжально, щоб вона мене зраджувала — і то що жорстокіше, то краще. Це — теж насолода!
— Та чи Ви при своєму розумі! — вигукнула Ванда.
— Я так кохаю Вас всією душею, — продовжував я, — що Ваша близькість, Ваша атмосфера для мене просто необхідні, якщо я ще маю трохи жити. Отож вибирайте між моїми ідеалами. Робіть зі мною, що Вам завгодно — свого чоловіка, або свого раба.
— Що ж, добре, — сказала Ванда, насуплюючи вузькі, але енергійно вигнуті брови, — мені здається, це дуже весело: повністю володіти мужчиною, який мене цікавить і кохає. Принаймні не буде нудно. Ви були настільки необережними, що вибір залишили мені. Отже, я вибираю: я хочу, щоби Ви були моїм рабом, я зроблю із Вас свою іграшку!
— О! Зробіть це, — вигукнув я, здригаючись і захоплюючись, — якщо шлюб може бути заснований лише на повній рівності та згоді, то натомість велика пристрасть виникає через суперечності. Ми й є такими протилежностями, що стоять одна проти одної майже вороже. Ось звідси у мене це кохання, яке є частково ненавистю, а частково страхом. Але у таких стосунках один може бути лише молотом, а другий ковадлом. Я хочу бути отим ковадлом. Я не міг би кохати, якби я дивився на кохану згори додолу. Я хочу поклонятися жінці і можу це робити лише тоді, коли вона буде жорстока зі мною.
— Але ж, Северине, — заперечила Ванда майже розгнівано, — Ви вважаєте, що я здатна з людиною, яка мене так кохає, з Вами, кого я кохаю, поводитися жорстоко?
— Та чому ж ні, якщо я Вам через це ще більше поклонятимусь? Можна по-справжньому кохати лише того, хто стоїть над нами, жінку, яка підкоряє нас вродою, темпераментом, духом, силою волі, яка стає нашою деспотицею.
— Отже те, що інших відштовхує, Вас приваблює?
— Так. І у цьому моя винятковість.
— Та, зрештою, у всіх Ваших пасіях немає нічого такого особливого й незвичайного, бо кому не подобається красиве хутро, і кожен знає й відчуває, якими близькоспорідненими є хіть та жорстокість.
— У мене це досягло найвищого ступеня, — відповів я.
— Це означає, що розум не має над Вами влади, Ви м’яка, податлива, чуттєва натура.
— А чи не були й мученики м’якими чуттєвими натурами?
— Мученики?
— Навпаки, вони були надчуттєвими людьми, які знаходили насолоду в стражданнях, які шукали страшних мук, ба, й смерти, так, як інші шукають радости. Я також така надчуттєва істота, пані.
— Лише пильнуйте, щоб Ви не стали мучеником кохання, мучеником жінки.
Темної, духмяної літньої ночі ми сидимо на маленькому балконі Ванди. Над нами подвійний дах — спершу зелений — стеля з в’юнких рослин, а далі — всіяний міріадами зір дах неба. З парку долинає тихий, схлипуючий і закоханий голос, приманка кішки, а я сиджу на стільчику біля ніг моєї богині й розповідаю їй про своє дитинство.
— І всі ці особливості були виражені у Вас вже тоді? — запитала Ванда.
— Певно, що так, я не пригадую, коли б у мене їх не було, вже навіть у колисці — так розповідала мені мати — я був надчуттєвим, я нехтував здоровими грудьми годувальниці, і мене треба було годувати козячим молоком. Малим хлопчиком я виявляв загадкову сором’язливість перед жінками, у якій насправді було незвичайне зацікавлення ними. Сіре склепіння і напівтемрява церкви лякали мене, перед сяючими вівтарями та образами мене охоплював справжній страх. Натомість я потайки підкрадався, як до забороненого задоволення, до Венери з гіпсу, що стояла у невеликому приміщенні батькової бібліотеки, ставав перед нею на коліна і проказував молитви, яких мене навчили — “Отче наш”, “Богородице, Діво” і “Вірую”.