— Отже жінка, вбрана у хутро, — сказала Ванда, — це ніщо інше, як велика кішка, як потужна електрична батарея?
— Звичайно, — відповів я, — так я пояснюю собі також і символічне значення, яке дістало хутро як атрибут влади й краси. У цьому сенсі раніше на нього претендували завдяки становим приписам на одяг тільки монархи та панівна шляхта, а великі художники вбирали у нього королев краси. Так, Рафаель для божественних форм Форнаріни, а Тіціан для рум’яного тіла своєї коханої не знайшли вишуканішого прикриття, як темне хутро.
— Дякую Вам за вчене й еротичне тлумачення, — сказала Ванда, — але Ви не сказали мені усього. Ви пов’язуєте із хутром ще щось особливе.
— Це правда, — вигукнув я, — я Вам уже казав кілька разів, що особлива принада для мене полягає у стражданні, що ніщо інше не здатне так розпалити мою пристрасть, як тиранія, жорстокість, і передовсім невірність вродливої жінки. Таку жінку, такий дивний ідеал з естетичного вчення про огидне, душу Нерона в тілі якоїсь Фринії я не можу собі уявляти без хутра.
— Я розумію, — вставила Ванда, — воно надає жінці чогось щадного, імпозантного.
— Не лише це, — провадив далі я. — Ви знаєте, що я надчуттєвий, що у мене все закорінене більше у фантазії, і звідти бере свою поживу. Я швидко розвинувся і став перечуленим, коли десь у десятирічному віці мені до рук потрапили легенди про мучеників. Я пригадую, як ці мученики знемагали у в’язниці, лежачи на ґратах, прострілені стрілами, у киплячій смолі, кинуті на поталу диким звірам, прибиті до хреста, і, що найжахливіше — терпіли це з якоюсь радістю. Страждати, терпіти жахливі муки видавалося мені відтоді утіхою, особливо якщо це йшло від вродливої ЖІНКИ, бо з того часу вся поезія, як і все демонічне, концентрувалося у жінці.
У чуттєвості я бачив щось святе, ба, щось єдино святе, у жінці та її вроді щось божественне, оскільки її заняттям є найважливіше завдання буття — продовження роду. Я вбачав у жінці персоніфікацію природи, Ізіду, а в мужчині — її жерця, її раба, я розглядав її у стосунку до нього жорстокою, як природа, яка те, що їй служило, від себе відштовхує, як тільки воно її вже не потрібне, тоді як для нього її знущання, ба, й смерть від її руки перетворюється в насолоду хтивости.
Я заздрив королеві Гунтеру, якого шлюбної ночі зв’язала могутня Брунгільда. Я заздрив бідному трубадурові, якого його примхлива повелителька наказала зашити у вовчу шкуру, щоб потім полювати на нього, як на дику тварину. Я заздрив рицареві Цтірадові, якого смілива амазонка Шарка хитрістю взяла у полон біля Празького лісу, затягнула до замку Дівін, і, коли порозважалася з ним якийсь час, наказала колесувати…
— Як огидно! — вигукнула Ванда. — Я би Вам побажала, щоби Ви потрапили до рук жінки цієї дивної раси — у вовчій шкурі, під зубами хортів, чи на колесі — поезія Вам би швиденько вивітрилася.
— Ви так гадаєте? А я — ні.
— Ви направду не зовсім при своєму розумі.
— Можливо. Але слухайте далі. Відтоді я зі справжнім запалом читав історії, у яких зображалася найжахливіша жорстокість, і з особливою насолодою розглядав картини й гравюри, на яких її було зображено, і всіх кривавих тиранів, які коли-небудь ситіли на троні, інквізиторів, що наказували єретиків Катувати, пекти вогнем, різати живцем, усіх отих жінок, які на сторінках світової історії описані як хтиві, вродливі та жорстокі — на кшталт отих Лібуше, Лукреції Борджія, Аґнеси Угорської, королеви Марґо, султанової жінки Роксолани, російських цариць минулого століття — я всіх їх бачив у хутрі або в обшитому горностаєвим хутром одязі.
— Так що тепер хутро збуджує у Вас загадкові фантазії, — вигукнула Ванда, і почала водночас кокетливо прикриватися своїм розкішним плащем, так що темні блискучі соболеві шкурки чарівно вигравали на її грудях і руках. “Ну, який у Вас тепер настрій, Ви вже чуєтеся, як напівколесований?”
Її зелені проникливі очі з якимось своєрідним, глузливим задоволенням зупинились на мені, коли я, знеможений пристрастю, впав перед нею на коліна й обхопив її руками.
— Так, Ви розбурхали мої любовні фантазії, — вигукнув я, — які вже досить віддавна дрімали.
— І це би мало бути… — вона поклала руку мені на голову.
Під впливом цієї маленької теплої руки, під пильним поглядом Ванди, який вона ніжно спрямувала на мене з-під напівзаплющених повік, мене охопило солодке сп’яніння.
— Бути рабом жінки, вродливої жінки, яку я кохаю, якій я поклоняюся!