Выбрать главу

— Вандо, і це кажеш ти?

— А чому б ні, — відповіла вона, — затям собі, що тепер я казатиму тобі: ніколи не почувайся певним біля жінки, яку кохаєш, бо жіноча природа ховає більше небезпек, аніж ти думаєш. Жінки не є ані такими добрими, як їх роблять їхні шанувальники та захисники, ані такими поганими, якими їх роблять їхні вороги. Характер жінки — це безхарактерність. Найкраща жінка миттєво занурюється у бруд, найгірша підіймається до великих, добрих вчинків і присоромлює тих, хто її зневажав. Жодна жінка не є настільки доброю або злою, щоб не бути щохвилі здатною як до диявольських, так і до божественних, як до найбрудніших, так і до найчистіших думок, почуттів, вчинків. Жінка попри весь поступ цивілізації, залишається такою, якою вона вийшла з рук природи, вона має характер дикуна, який є вірним і невірним, великодушним і жорстоким, залежно від почуттів, які зараз над ним панують. У всі часи лише серйозна, глибока освіта творила моральний характер. І так мужчина, навіть коли він корисливий, коли він зловмисний, завжди дотримується принципів, а жінка дослухається до почуттів. Не забувай цього і ніколи не почувайся безпечно біля жінки, яку кохаєш.

* * *

Приятелька поїхала геть. Нарешті — вечір із Вандою удвох. Здається, ніби все кохання, якого вона мене позбавила, Ванда приберегла на один цей щасливий вечір, вона така мила, сердечна, сповнена ласки.

Яке блаженство — торкатися її вуст, линути в обійми, і бачити потім, коли вона, втомлена коханням, спочиває на моїх грудях, а наші очі, сп’янілі від блаженства, потопають одні в одних.

Я ніяк не можу повірити, не можу збагнути, що ця жінка є моєю, повністю моєю.

— Але в одному вона має рацію, — почала Ванда, не рухаючись, навіть не розплющуючи очей, як уві сні.

— Хто?

Вона мовчала.

— Твоя приятелька?

Вона кивнула. “Так, вона має рацію, ти — не мужчина, ти — мрійник, ти — чарівний коханок, і ти би, звичайно, був неоціненним рабом, але як чоловіка я тебе не можу собі уявити”.

Я перелякався.

— Що з тобою? Ти тремтиш?

— Я тремчу вже від думки, як легко можу тебе втратити, — відповів я.

— Ну, хіба ж ти від того менше щасливий? — відповіла вона, — хіба твоя радість зменшується від того, що я перед тобою належала іншим, що мною після тебе ще хтось володітиме? І хіба ти втішався б менше, якби поруч з тобою хтось інший був щасливий?

— Вандо!

— Бачиш, — вела вона далі, — це був би вихід. Ти не хочеш мене втратити, ти дорогий мені і так близький духовно, що я б хотіла завжди жити з тобою, навіть якщо би крім тебе…

— Що за думки! — вигукнув я, — я відчуваю якийсь страх перед тобою.

— І ти менше мене кохаєш?

— Навпаки.

Ванда трохи підвелася й сперлась на ліву руку. “Я гадаю, — сказала вона, — що для того, аби полонити мужчину назавжди, йому передовсім не можна бути вірною. Якій же чесній жінці так поклонялися, як гетері!”

— Насправді у невірності коханої жінки є якийсь болючий чар, найвища чуттєва насолода.

— Для тебе також? — швидко запитала Ванда.

— І для мене.

— А якщо я зроблю тобі таку приємність, — жартівливо вигукнула Ванда.

— Я буду дуже страждати, та ще більше поклонятимуся тобі, — відповів я, — але ти не можеш мене обдурювати, а мусиш мати демонічну силу, щоб сказати мені: “Я кохатиму лише тебе, але робитиму щасливим кожного, хто мені сподобається”.

Ванда похитала головою. “Обман мені огидний, я чесна, але ж який мужчина не знемагає під тягарем істини? Якби я тобі сказала, що це чуттєво радісне життя, це поганство — мій ідеал, то вистачить у тебе сили витримати це?”

— Звичайно. Від тебе я витерплю все, тільки б тебе не втратити. Я ж бо відчуваю, як мало важу для тебе.

— Але ж, Северине…

— Але це так, — сказав я, — і саме тому…

— Саме тому ти б хотів… — вона лукаво засміялася, — я вгадала?

— Бути твоїм рабом! — вигукнув я. — Твоєю безвольною, необмеженою власністю, з якою ти можеш порядкувати, як тобі заманеться, і яка тому ніколи не може стати тягарем. Я би хотів тоді — коли ти питимеш повною чашею радість життя, лежачи серед розкошів, втішатися веселим щастям, насолоджуватися олімпійським коханням — служити тобі, взувати тебе і скидати взуття з твоїх ніг.

— Власне кажучи, ти не так вже й далеко від правди, — відповіла Ванда, — бо лише як мій раб ти міг би стерпіти те, що я кохаю інших, і, зрештою, свобода утіхи в античному світі навіть немислима без рабства. Коли бачиш, як люди перед тобою падають на коліна і тремтять — о! — це мало би приносити якесь відчуття богорівности. Я хочу мати раба, ти чуєш, Северине?