— Але…
— Жодних заперечень. Корися! — крикнула вона так суворо, що я й не сподівався від неї. — Не з’являйся мені на очі, поки не зможеш відповісти на всі мої запитання.
Лише під вечір я зміг подати Ванді бажану інформацію. Я стояв перед нею, як слуга, в той час як вона, сидячи у фотелі, з усмішкою слухала мене. Потім вона похитала головою і, мені здалося, що вона задоволена.
— Подай-но мені підставку для ніг! — коротко наказала вона.
Я підкорився і, поставивши підставку перед нею, поклав на неї Вандині ноги, а сам далі стояв на колінах.
— Чим це закінчиться? — трагічно запитав я після короткої паузи.
Вона зайшлася грайливим сміхом: “Та ще ж нічого не почалося.”
— Ти безсердечніша, ніж я думав, — сказав я ображено.
— Северине, — почала Ванда серйозно, — я ще нічого не зробила, нічого, а ти вже називаєш мене безсердечною. А що ж буде, коли я зможу здійснити твої фантазії, якщо я вестиму веселе, вільне життя, матиму довкола себе поклонників, і, як твій справжній ідеал, даватиму тобі ногами стусани та удари батогом?
— Ти сприймаєш мої фантазії дуже серйозно.
— Дуже серйозно? Здійснюючи їх, я не можу вже обходитися лише жартами, — заперечила вона, — ти ж знаєш, як я ненавиджу будь-яку гру, будь-яку комедію. Ти хотів цього. Чия це була ідея — моя чи твоя? Чи це я тебе спокусила до цього, а чи це ти розбурхав мою уяву? От тепер я направду серйозна.
— Вандо, — відповів я ніжно, — послухай мене спокійно. Ми кохаємо одне одного так безмежно, ми такі щасливі. Ти хочеш пожертвувати всім нашим майбутнім заради однієї примхи?
— Це вже більше не примха! — вигукнула вона.
— Як це? — запитав перелякано я.
— Такі нахили в мені були, — промовила вона спокійно, водночас роздумуючи, — вони би, мабуть, ніколи не виявилися, але ти їх розбудив, розвинув, і тепер, коли це стало могутнім прагненням, коли воно заповнило мене усю, коли я знаходжу у цьому втіху, коли я вже іншою бути не хочу і не можу, ти хочеш відступити — чи ж ти мужчина після цього?
— Кохана, дорога Вандо! — я почав її пестити і цілувати.
— Залиш мене — ти не мужчина…
— А хто ти? — запально вигукнув я.
— Я примхлива, — сказала вона, — ти це знаєш. У мене не такі сильні фантазії, але у їх здійсненні я не така слабка, як ти. Коли я беруся щось робити, то доводжу справу до кінця, і тим впевненіше, чим більше я бачу опору. Залиш мене!
Вона відштовхнула мене від себе і встала.
— Вандо! — Я також підвівся і подивився їй прямо в очі.
— Тепер ти мене знаєш, — вела вона далі, — я застерігаю тебе ще раз. Ти маєш вибір. Я тебе не примушую бути моїм рабом.
— Вандо, — відповів я зворушено, на очі мені виступили сльози, — ти не знаєш, як я тебе кохаю.
Вона зневажливо скривила вуста.
— Ти помиляєшся, ти робиш себе гіршою, ніж ти є, твоя природа набагато краща, благородніша…
— Що ти знаєш про мою природу, — вона різко перервала мене, — ти ще довідаєшся, яка я.
— Вандо!
— Вирішуй: хочеш ти коритися, коритися безумовно?
— А якщо я скажу: ні?
— Тоді…
Ванда підійшла до мене, холодна й глузлива, стоячи ось так переді мною, зі складеними на грудях руками, зі злою посмішкою на вустах, вона справді була деспотичною жінкою моїх фантазій. Риси її обличчя були різкими, у погляді не було нічого, що б обіцяло добро чи співчуття. — Добре…
— сказала вона нарешті.
— Ти злостишся? — запитав я, — ти будеш мене шмагати?
— О, ні! — заперечила вона, — я тебе відпущу. Ти вільний. Я тебе не тримаю.
— Вандо… Мене, який тебе так кохає…
— Так, Вас, мій пане, чоловіка, який мені поклоняється, — вигукнула вона зневажливо, — але Ви боягуз, брехун, віроломна людина. Негайно залишіть мене …
— Вандо!
— Нікчемо!
Кров приступила мені до серця. Я кинувся до її ніг і почав ридати.
— Тільки сліз бракувало! — вона почала сміятися. О! Цей сміх був жахливим. — Геть! Я не хочу Вас більше бачити.
— Боже мій! — вигукнув я у відчаї, — я зроблю все, що ти накажеш: буду твоїм рабом, твоєю річчю, якою ти розпоряджатимешся, як тобі заманеться, лише не відштовхуй мене від себе, я загину, я не можу без тебе жити.
Я обняв її коліна і вкрив руку поцілунками.
— Так, ти мусиш бути рабом, ти мусиш відчувати батіг, бо ти не мужчина, — спокійно промовила вона. Це й було те, що вжалило мене у саме серце, вона говорила зі мною без гніву, навіть без будь-якого хвилювання, спокійно і розважливо. — Тепер я пізнала твою собачу натуру, яка поклоняється тому, хто на неї наступає ногами, поклоняється тим більше, чим більше над нею знущаються. Я тебе пізнала, а тобі ще тільки треба мене збагнути.